Розділ 10: Повернення додому . Кенан- Алі Карахан

Раптом Лейла прокинулась. Її карі очі повільно відкрились і наткнулись на погляд Кенана. Він миттєво відвів очі й, ніби нічого не було, встав із ліжка. Зробив вигляд, що не торкався її руки, що нічого не відбулося.

Лейла сіла й провела поглядом за ним:

— Пробач… Я прийшла поговорити, але, здається, заснула…

Кенан обернувся до неї:

— Про що ти хотіла поговорити, що прийшла аж сюди?

— Ти маєш побачитися з тіткою Бахар, — відповіла Лейла.

— Я не хочу з нею розмовляти.

— Але їй дуже погано, — м’яко сказала вона.

— А мені добре, думаєш?! — Кенан підвищив голос.

— У тебе є хоч трохи совісті? — не витримала Лейла. — Вона чекала тебе все життя. Жила у болі. Сподівалась, що колись знову обійме сина. А ти зараз… просто не хочеш поговорити?

— Мені важко… — тихо відповів Кенан.

Лейла зробила крок до нього, її голос став ніжнішим:

— Я розумію. Правда. Я знаю, як це — коли всередині пусто і боляче. Але ви обоє заслуговуєте на шанс. Почніть із розмови… просто почніть.

Кенан зітхнув.

— Лейло, досить… Прошу, йди.

В її очах з’явився сум, але вона нічого не сказала. Лейла тихо вийшла з кімнати, за собою залишивши тишу.

Минуло кілька днів. Бахар виписали з лікарні. Вона вже почувалась краще, проте її серце було зайняте тільки однією думкою — Алі. Вона жила цим іменем.

У той самий час, біля будинку Караханів з’явився Кенан. Його помітила Лейла, яка якраз стояла біля хвіртки. Вона усміхнулася, і Кенан, хоч і ледь помітно, усміхнувся у відповідь. Це був маленький, але важливий жест.

Його провели до кімнати Бахар, як і сказала прислуга. У будинку було тихо, всі розійшлися по своїх кімнатах.

Коли Бахар побачила його, її серце стиснулося.

— Алі… — прошепотіла вона й обняла сина міцно-міцно.

— Ти хотіла поговорити. Тому я прийшов, — тихо сказав Кенан.

— Так, сину. Я чекала тебе кожного дня. Я стільки разів уявляла цю мить. Як ти виглядаєш, як усміхаєшся… Я не відпущу тебе тепер. Ти завжди будеш поруч!

Її очі блищали від сліз.

Кенан трохи опустив голову:

— Я теж шукав свою родину. Хотів знати, які у мами очі… яка у неї усмішка …

Бахар не стримала сліз. Вони сиділи поруч, тримаючись за руки — після років тиші, вони нарешті знову були разом.

Після розмови Бахар взяла Кенана за руку й вивела його вниз. Там уже зібралися всі.

Озан помітив хлопця й одразу вибухнув:

— Мамо, що цей тут робить?!

— Діти… — промовила Бахар, — це ваш брат. Алі Карахан.

Ханде не могла повірити:

— Що? Це жарт?

Озан зірвався:

— Мамо, не жартуй так!

Та у цей момент до Кенана підійшла Азра. Вона обняла його, ніжно й щиро:

— Брате… я рада, що ти з нами.

Кенан вперше усміхнувся.

Кадир ступив до нього і обійняв:

— Сину…

Та Озан не витримав. Він грюкнув дверима й вибіг із дому. Ханде мовчки піднялась до себе. А Кадир провів Кенана вгору до кімнати.

— Тепер це твоя кімната. Я щасливий, що ти знову з нами. — І ще раз міцно обійняв його.

Наступного дня вся родина зібралась у саду. Приїхав і дідусь Кенана — Аріф Алтайхан. Він був у повному парадному вбранні й виглядав гордо.

— Усіх нас вітаю, — сказав він, звертаючись до рідних. — Через роки болю, ми знову можемо посміхатись.

Він підійшов до Кенана:

— Алі, онуче. Ти частина нашої родини. Я завжди буду поруч. І хочу зробити тобі подарунок.

Просто перед Кенаном стояла блискуча нова машина. Він не повірив власним очам.

Той Кенан, що колись збирав сміття — зник. Перед усіма стояв новий Кенан.

У стильному одязі, з поглядом уперед.

Кенан-Алі Караханан .