Розділ 7: Материнське серце не мовчить

Кенан повернувся додому пізно. Як тільки він зайшов у маленький, скромний будинок, до нього одразу підбігла Дамла.

— Де ти був? — стривожено запитала вона, уважно вдивляючись у його обличчя.

— Я ходив збирати сміття, — відповів він спокійно, не надаючи особливого значення її хвилюванню.

— Знову в тих Караханів? — її голос став суворішим.

Кенан важко зітхнув, не хотів обговорювати це з Дамлою.

— Дамло, все добре. Йди лягай спати. Добраніч.

— Добраніч, Кенане… — пробурмотіла вона, але поглядом усе ще намагалася вловити щось приховане у виразі його обличчя.

Ранок у маєтку Караханів

Бахар прокинулася рано. Її груди ніби стискало щось невидиме, дихати було важко. Вона розплющила очі, але не відчула полегшення. Голова паморочилася, у горлі пересохло.

Вона повільно підвелася й вийшла на балкон, щоб вдихнути свіжого ранкового повітря. Але полегшення не прийшло. Навпаки, їй здалося, що повітря стало ще важчим.

Раптом у двері її кімнати постукали.

— Бахар? — голос її батька, Аріфа Алтайхана, лунав тривожно.

Він зайшов у кімнату, але, не знайшовши доньки, стривожився ще більше. Озирнувшись, він побачив, як Бахар сидить на балконі, хапаючи ротом повітря.

— Бахар! Доню! — він швидко підійшов до неї й узяв за плечі. — Що з тобою?!

Бахар не могла говорити. Вона тільки схопилася за груди, намагаючись знову вдихнути.

— Дихай, доню. Дихай! — Аріф обережно посадив її на стілець і простягнув склянку води.

Бахар  зробила кілька ковтків, і поступово їй стало легше.

— Все добре, тату… — нарешті сказала вона, хриплим голосом.

— Добре?! Ти мало не знепритомніла!

— Це нічого. Просто важкий ранок.

— Бахар, чому ти так знущаєшся з себе? — його голос був сповнений батьківської турботи.

— Батьку, ти прийшов через дітей? Щось сталося?

— Ні, просто хотів подивитися, як ти.

— Зі мною все гаразд, не хвилюйся, — сказала вона, хоча обидва знали, що це неправда.

— Обіцяй мені одну річ, — серйозно сказав Аріф.

— Яку?

— Ти підеш до лікаря.

Бахар важко зітхнула. Вона знала, що сперечатися з батьком немає сенсу.

— Гаразд, батьку, я піду.

— Я радий це чути, доню.

Коли Аріф пішов, Бахар довго стояла на балконі, вдивляючись у ранковий горизонт. Вона знала, що єдиний спосіб, який знову дасть їй сили дихати, — знайти свого сина Алі.

Лейла — єдина надія

Бахар вирішила діяти негайно. Вона зібралася й вирушила до сусіднього будинку, де жила Феріде.

Вона постукала у двері. Відчинила Лейла.

— Вітаю, тітко Бахар! — тепло привіталася дівчина.

— Лейла, твоя мама вдома?

— Ні, вона пішла у справах. Щось сталося? Щось ви виглядаєте… не дуже.

Бахар тихо зітхнула.

— Пам’ятаєш, ти казала, що допоможеш знайти мого сина?

Лейла стала серйозною.

— Так, тітко Бахар. Я обіцяла і не відступлюся.

— Лейла, я більше не можу чекати. Ми маємо знайти його якнайшвидше.

— Гаразд, тоді почнемо пошуки вже сьогодні.

У її очах горіла рішучість.

Бахар усміхнулася. Нарешті, вона не була одна в цій боротьбі.