Розділ 3: Загублений і знайдений . Алі Карахан живий

Двадцять років потому.

Алі був живий.

Він не знав цього і навіть не підозрював, що в іншому кінці міста його оплакують як мертвого. Він не пам’ятав свого імені, свого минулого, своєї сім’ї. Він ріс серед холодних вулиць Стамбула, серед таких самих покинутих дітей, як він сам. Поруч завжди були Онур і Дамла – двоє дітей, які стали його єдиною сім’єю. Вони ділили між собою кожен шматок хліба, разом ховалися від дощу під покинутими будівлями, разом виживали.

Одного разу він сам собі дав ім’я.

– Я – Кенан, – сказав він.

І відтоді він більше не був Алі Караханом.

Кенан не знав, що десь там, у багатому маєтку, його мати досі оплакує його. Що його ім’я вирізьблять на надгробній плиті. Що його визнали мертвим.

⸻

Цвинтар. День похорону.

Дощові краплі впали на чорну землю. Сіра хмара закрила сонце, наче сама природа сумувала разом із нею.

Бахар стояла перед могилою свого сина. Вона відчувала, як її душа розривається на шматки, як болить кожна клітина її тіла. На камені було вирізьблено:

Алі Карахан

Її Алі. Її маленький хлопчик.

Коли його викрали, вона думала, що вже пережила найгірше. Вона не знала, що справжній біль ще попереду. Всі ці роки вона сподівалася, що він живий. Шукала його у кожному хлопчику на вулицях, у кожному чужому погляді.

А тепер – все. Кінець.

– Бахар, ти мусиш це зробити, – сказав Кадир, кладучи руку їй на плече.

Вона мовчала.

– А якщо… якщо він живий? – прошепотіла вона.

Кадир зітхнув.

– Бахар, Алі помер. Як би важко це не було прийняти, він не повернеться.

Її діти – Озан, Ханде, Азра – стояли поруч, але жоден не підтримав її. Вони просто стояли, мовчали, а потім пішли. Вони залишили її наодинці з її болем.

Бахар опустилася на коліна перед могилою.

– Синку… Алі…

Її голос зламався.

Кадир підняв її за руки.

– Все, Бахар. Далі починається нове життя.

Вона вдихнула. Витерла сльози.

– Так…

Але в її серці назавжди залишилася порожнеча.

⸻

Тим часом. Десь у Стамбулі.

Кенан йшов вузькою вуличкою, збираючи сміття. Це була його робота, його спосіб виживання. Він завжди думав: хто я? Він знав, що його хтось покинув, знав, що десь там є його справжня сім’я.

Але хто вони? Чому його залишили?

Увечері він сидів на порозі старої покинутої будівлі, що слугувала їм домівкою. До нього підійшла Дамла.

– Кенане, все добре?

– Так… добре.

Вона сіла поруч.

– Про що думаєш?

– Я завжди думаю, де моя справжня сім’я.

Дамла взяла його за руку.

– Ми твоя сім’я, Кенане. Ми поруч.

Він посміхнувся. Його серце трохи зігрілося від цих слів.

До них підійшов Онур.

– Що ви тут робите? Чому не заходите?

– Вже йдемо, – сказала Дамла. – Ходи, Кенане.

Вони разом зайшли до будинку.

– Я приготую вечерю, – сказала Дамла.

– Приготуй картоплю, – кинув Онур.

– Будеш їсти те, що є, – обурилася вона.

Вони засміялися.

Хоча у них не було ні багатства, ні розкоші, у них було щось інше. Вони були родиною.

⸻

Наступний день.

Бахар прокинулася. Вона мала жити далі.

Вона пішла до сина.

– Доброго ранку, – м’яко сказала вона.

– Доброго, – холодно відповів Озан.

Бахар зробила крок ближче.

– Як ти?

Тиша.

– Озане…

Раптом він різко обернувся.

– Що сталося, мамо? Чому тебе це цікавить?!

Його голос був сповнений злості.

У Бахар потекли сльози.

Вона все зрозуміла.

Вона втратила не тільки Алі. Вона втратила всіх своїх дітей.

Вона стояла перед своїм сином, і тільки тепер зрозуміла, що занапастила їх.