Розділ 2: Туга Бахар за сином

Кілька років по тому.

Час невпинно минав, але біль Бахар не вщухав. Це було вже давно, коли її маленького сина Алі викрали. Той день залишився для неї чітким, як зображення в розмитому дзеркалі. Все відбулося так швидко, що вона не встигла нічого зрозуміти. Тільки порожнеча залишилася в серці, коли її погляд шукав кожну людину на вулиці, кожне обличчя, яке нагадувало Алі.

Викрадачі залишили за собою лише порожнечу та безкрайній страх, що ніколи не покидав Бахар. Вона не знала, хто це зробив, чому і, головне, де її син. Кожен день, кожен рік був тяжким, як тягар на серці. Вона шукала його в кожному куточку Стамбула, але нічого не знаходила. Тільки час безжально віддаляв її від того світлого образу, що залишився в її пам’яті — маленький Алі, що сміявся в її обіймах.

Кожен день вона прокидалася з відчуттям, ніби втратила все. Її серце рвалося на шматки, і здавалося, що без її сина життя не мало сенсу. Втрата дитини була тим болем, який неможливо було порівняти з будь-яким іншим. Якщо смерть була б неминучою, то хоча б це приносило б якесь завершення. Але коли тебе розлучають з дитиною безповоротно — це наче життя обірвалося на півшляху.

Роки йшли, і Бахар намагалася жити далі, хоч і не могла позбутися цього болісного почуття порожнечі. Всі ці роки вона намагалася залишатися сильною для інших своїх дітей — Озана, Ханде, Азри. Але її душа була порожньою, а серце завжди прагнуло одного — знайти сина. І тому вона так рідко була з ними, так мало приділяла уваги їхнім переживанням і радощам. Вона була в полоні своїх думок і болю, і цей біль не відпускав її.

Кадир бачив це. Він помічав її зневіру, її тужливі очі, її стіле прагнення повернути сина. І хоча він любив її, хотів підтримати, він знав, що ця боротьба забрала у неї стільки сил, що вже сама думка про щастя для них як родини стала занадто тяжкою.

Кадир намагався підтримати її, говорив, що їм потрібно думати про інших дітей, їхнє майбутнє. Але Бахар не могла побачити нічого, крім порожнечі і втрати. Вона намагалася триматися, навіть коли в її серці була лише одна думка: Алі. Він зник, і все інше втратило сенс.

Але Бахар не могла приховати своїх сліз, коли почула слова свого батька:

Аріф Алтайхан завжди був людиною практичною і холодною. І коли він сказав, що треба визнати: Алі, мабуть, вже не знайдеться, вона відчула, як щось всередині нестерпно стискається. Йому не було боляче. Він все прийняв. Але вона не могла. Для неї це було більше, ніж просто втрата. Це була частина її душі, яку вона не могла відпустити.

Сльози, що безперервно котилися з її очей, були свідченням її душевного болю. Вона не могла прийняти цю реальність. Відчуття втрати настільки глибоке, що важко було зрозуміти, як з цим жити далі.

І ось, підходить Кадир, її чоловік, її підтримка всі ці роки. Його слова були важкими, але правильними: вони повинні дивитися в майбутнє заради їхніх дітей. Його голос був м’яким, але чітким.

Бахар лише кивнула, наче здавалася, що всі її сили пішли на боротьбу за сина, що вона забула інших своїх дітей. Вона пам’ятала їх, любила їх, але туга за Алі була настільки всепоглинаючою, що все інше відійшло на задній план.

Тепер вона зрозуміла: вона забула про своїх дітей, про їхні потреби, про їхній сміх, про те, як важливо бути разом. Вона повинна була бути для них такою ж сильною, як була колись для Алі.

Відчуття покори заповнювало її, але тепер Бахар була готова зробити все для щастя своїх дітей. Вона повинна була жити далі, повинна була відновити свої сили, навіть якщо це означало відпустити найболючіші спогади.

Тепер вона розуміла, що для того, щоб бути сильною для своїх дітей, вона повинна була залишити цей біль у минулому. І нехай біль за Алі ніколи не зникне, але життя продовжувалося, і вона повинна була дати своїм дітям те, чого вони заслуговували .