Загублене Світло та Чарівний Ліхтар

  У самому серці старого Містечка Срібних Дахів, де черепиця виблискувала, наче присипана діамантовим пилом, жила-була дівчинка на ім'я Майя. Її волосся було схоже на пасма зимового сонця, а очі – на два світлі озерця, які завжди були готові сміятися. Проте цього року Різдво прийшло до Містечка не так, як завжди. Воно прийшло тихіше, більш сіро, і з якимось дивним, незрозумілим відчуттям втрати.

  Втрата, власне, була цілком реальною. Містечко Срібних Дахів славилося своїм Великим Різдвяним Ліхтарем. Цей ліхтар був величезним, витончено кованим витвором, який висів над головною площею, і його світло було настільки яскравим і теплим, що, здавалося, зігрівало кожен куточок, кожен дім, навіть найзамерзліші серця. Вважалося, що його світло — це не просто вогонь, а зібрання всього Доброго Передчуття, Надії та Щирого Очікування мешканців. Коли ліхтар горів, люди почувалися краще, їхні справи йшли вгору, а їхні усмішки були яскравішими за різдвяні прикраси. Вони називали його просто - Світло. 

 Але три тижні тому, під час несподіваної снігової бурі, Ліхтар згас. Не розбився, не впав — просто згас, наче хтось забрав його внутрішній вогник. І разом з цим світлом, здавалося, згасло і щось всередині мешканців.

  Дорослі стали похмурими та дратівливими. Пекар забув додати корицю в святкові кренделі. Ковалі почали плутати замовлення. Учителька Ганна зітхала частіше, ніж говорила. А діти... діти перестали малювати веселі сніговики і почали сперечатися через дрібниці. Саме це було найгірше для Майї: відчуття, що навколо стало холодно, наче велика хмара нависла над містечком.  Вони загубили своє гарне самопочуття.

 Майя часто сиділа біля холодного, тьмяного Ліхтаря, дивлячись на порожнє місце, де мав бути вогник.

  Одного разу, її дідусь, старий Мудрий Коваль, який знав усі таємниці Містечка, побачив її сум. Він був єдиним, хто, здавалося, зберігав спокій. Його очі світилися, немов він мав у собі запасне Світло-Самопочуття.

— Чого ти сумуєш, Світло моє? — запитав він, сідаючи поруч. — Невже думаєш, що справжній вогник був у цьому металі?

— А де ж ще, дідусю? — відповіла Майя, притуляючись до нього. — Він згас, і тепер у нас усіх поганий настрій, ми сваримося і нічого не виходить. Наче в нас забрали сили. Ми втратили своє світло у темні часи.

  Дідусь Коваль усміхнувся, його вуса ворухнулися. Він дістав зі своєї старої скриньки маленький, дуже простий, але гарний кишеньковий ліхтарик — такі використовували подорожні, щоб освітлювати собі шлях уночі.

— Бачиш цей ліхтарик? Він зроблений з міді та звичайного скла, — сказав дідусь. — Світло у ньому — це теж звичайний вогник. Але що змушує його горіти довго і яскраво, навіть коли довкола сильний вітер?

Майя знизала плечима.

— Його живить Віра, Майюню, — тихо промовив дідусь, беручи її маленькі долоні у свої. — Не віра у щось велике і чарівне, а проста, щоденна, людська Віра. Віра у те, що завтра буде краще, ніж сьогодні. Віра в те, що ти можеш зробити хорошу справу. Віра в те, що люди, яких ти любиш, добрі і що вони повернуться до тебе з усмішкою. Ця Віра — це світло, яке ти носиш усередині себе.

 Він пояснив, що Великий Різдвяний Ліхтар насправді ніколи не був джерелом світла. Він був лише великим, прекрасним відбивачем. Він спалахував тоді, коли в Містечку накопичувалося достатньо особистих "вогників" Віри. Щойно люди починали сумніватися і здаватися, їхні внутрішні вогники тьмяніли. Коли їх згасло забагато, Великий Ліхтар, не маючи що відбивати, теж згас.

— Він згас не через бурю, Майя. Він згас, бо люди перестали вірити, що Різдво буде радісним, коли все стало трохи важче. Вони дозволили смутку та страху стати їхнім єдиним відчуттям. Вони забули, що Віра — це основа гарного самопочуття, наче міцний фундамент для будинку, — підсумував дідусь.

—  Але як його знову запалити? — запитала Майя.

— Ти не запалиш його. Ти маєш запалити своє. А потім — допомогти іншим згадати, де їхні сірники, — сказав дідусь. — Знайди те, що ти робиш найкраще, і зроби це з абсолютною Вірою у те, що це принесе радість. Твоя маленька, щира Віра стане першою іскоркою.

  Майя замислилася. Вона любила пекти. Не так добре, як Пекар, її тістечка завжди були трохи кривенькі, але дуже смачні.

— Я спечу різдвяне печиво і подарую його всім, — сказала вона. — І я буду вірити, що воно знову змусить людей усміхатися.

— Саме так. Починай з малого. І пам'ятай: Віра — це не магія, це вибір. Це рішення бачити добро, навіть коли темно, — сказав дідусь, простягаючи їй той маленький мідний ліхтарик.

  Майя побігла додому і взялася до справи. Вона місила тісто, наспівуючи, і повторювала собі: «У мене вийде. Люди будуть раді. Це буде смачно». Це було не просто пекти, це був акт Віри. Вона спекла цілу тацю маленьких зірочок та ялинок. Вони пахли дивовижно. Вона загорнула їх у пергамент і вийшла на вулицю.

  Спершу вона пішла до Пекаря, який сидів за прилавком із кислим обличчям.

— Пане Пекарю, — сказала Майя, — я принесла вам частування. Я вірю, що ви скуштуєте і згадаєте, який смак має справжнє щастя Різдва. Ви ж найкращий пекар у світі!

  Пекар, почувши ці щирі слова ледь помітно посміхнувся. Він відламав шматочок. І в ту ж мить на його обличчі з'явилася та сама, майже забута, радісна іскра.

— І справді, як смачно! — подумав він, а його рука сама потягнулася до мішка з корицею. Він повірив, що може пекти з радістю знову.