Початок і кінець

Четверо друзів, наче прокляті, піддалися моторошній легенді про загублене село, де від людей лишилися тільки кістки та згарища. Вони вирішили зануритися в цей кривавий морок, шукаючи те, що вже давно пішло на дно небуття. Місця, де колись кипіло життя, а тепер править лише дикий вітер, завжди вабили їх своєю смертоносною привабливістю.

Макс, найстарший і найбільш відморожений серед них, був мандрівником до кісток. З дитинства він любив лазити по розвалюхах і залазити туди, куди нормальні люди не сунули б носа. Його тяга до небезпеки і вміння орієнтуватися серед хаосу робили його безжальним лідером цієї скаженої зграї.

Ірина, єдина дівчина в цій божевільній компанії, була фотографом із залізними нервами. Вона полювала на кадри так само, як хижак на здобич. Занедбані села для неї — це не просто красиві місця, а справжній трофей, що чекали на свій час. Її камера була мов зброя, готова вистрелити у вирішальний момент.

Олексій, або Льоша, був справжнім безбашеним типом. Темрява і небезпека для нього були лише фоновим шумом у цьому дикому світі. Його сила і витривалість були щитом, що захищав друзів від будь-якого лайна, що випадало на їхньому шляху.

І, нарешті, Антон — мозок цієї операції. Він знав, як знайти потрібну інформацію і як зробити так, щоб цей квест не перетворився на повний фарс. Карта, компас — все це було продовженням його рук. Але навіть найкращий план може тріснути, коли реальність зіштовхується з чимось темним і невідомим.

Ця четвірка рвонула в саме серце темряви, знаючи, що шляху назад може не бути. Їх не лякала смерть — лякало лише те, що вони могли знайти в цьому проклятому селі.

Їхня подорож розпочалася рано вранці, коли перші промені сонця лише пробивалися крізь туманну імлу, огортаючи землю холодним світлом. Зібравши свої рюкзаки, вони ретельно запакували необхідні речі, наче інтуїтивно відчували, що кожна деталь може бути вирішальною. Позашляховик Макса, здавався надійним, але навіть він здався дрібницею на тлі безкрайніх лісів, які чекали на них попереду.

Дорога вела їх глибоко в серце дикої природи, де дерева, високі й похмурі, зливалися в суцільну стіну, що здавалося, поглинала все світло. Сонячні промені ледь проникали крізь густе листя, кидаючи на землю примарні тіні, що нагадували химерні фігури. Стежки були ледь помітні, ніби сама природа намагалася сховати їх від очей. Шини позашляховика виривалися з липкої багнюки, залишаючи глибокі сліди, мов шрами на землі.

Цілий день вони мандрували крізь цей зелений лабіринт, пробираючись через похмурі хащі, де річки текли темними, майже чорними водами, а безлюдні дороги звивалися, як змії, серед гнилих болотистих земель. Кожен кілометр віддаляв їх від звичного світу, затягуючи все глибше у незнане й моторошне.

Коли нарешті вони дісталися покинутої місцевості, їх зустріло гнітюче мовчання, від якого волосся на потилиці ставало дибки. Колись тут кипіло життя, село було домом для багатьох людей, але тепер воно виглядало мертвим, забутим усіма, наче сама смерть оволоділа цим місцем і залишила його вічно занепалим.

Розбиті вікна будинків виблискували гострими уламками скла, схожими на хижацькі зуби, що чекали, коли хтось необачно наблизиться. Напівзруйновані дахи піднімалися вгору, як зловісні кістяки, що загрозливо нависали над землею. Двори були зарослі бур'янами, що нагадували руки мерців, які тяглися з-під землі, намагаючись утримати кожного, хто наважиться ступити на їхню територію.

Вони стояли посеред цього занедбаного села, відчуваючи, як навколо стискається невидима петля страху. У повітрі панував запах вогкості та розкладу, ніби саме місце дихало смертю і розпачем. Тиша була настільки густою, що її можна було відчути на смак, і в цій тиші кожен шурхіт здавався криком чогось зловісного, що чекало на них у темряві.

Вони блукали покинутим селом, намагаючись зрозуміти, чому тут панує така моторошна тиша. Лише вітер іноді проносився крізь зруйновані будинки, здіймаючи вихори пилу та сміття, мовби намагаючись стерти останні сліди людського існування. Нарешті, вдалині вони помітили похмуре місце, що вабило їх своєю зловісною тишею. Вони рушили туди, відчуваючи незрозумілий холодок, який повільно підповзав до їхніх сердець.

Коли вони наблизилися, то зрозуміли, що це старе сільське кладовище, забуте і покинуте, мов тіні тих, хто тут спочивав. Могили були розкидані без будь-якого порядку, їхні надгробки повигиналися і вкрилися товстим шаром моху та бур’янів. Земля тут здавалася мертвою, не здатною народити навіть найменшої квітки, лише гнила трава тяглася вгору, мов руки мерців, намагаючись вирватися з могил.

Але найбільше вразило їх те, що більшість могил були розриті. Земля навколо них була свіжо перевернута, наче хтось або щось зовсім недавно відкопувало їх зі зловісною метою. Надгробки були розкидані навсібіч, деякі з них розколоті, як від удару величезної сили. Від могил ішов затхлий запах розкладу, змішаний із запахом свіжої землі — цей моторошний коктейль одразу викликав нудоту.

Вони зупинилися, не вірячи своїм очам. Нічого не рухалося, але кожен інстинкт кричав про небезпеку, що крилася в цьому мертвому місці. Друзі відчули, як невидимий холодний подих пройшов крізь них, примушуючи кров стигнути в жилах. Здавалося, що земля під ними дихала, наповнена темною силою, яка ледь стримувалася від того, щоб не вирватися на поверхню і поглинути їх живцем.

Олексій зробив крок уперед і заглянув у одну з розритих могил. Там, у чорній безодні, не було нічого, крім порожнечі. Жодних кісток, жодних слідів останків — лише глибока, темна яма, що дивилася на нього, мов око якогось жахливого звіра. І це було найстрашніше: могили не просто були розриті, вони були порожні.

"Що... що могло це зробити?" — прошепотів Макс, його голос зірвався на тремтіння.

Ніхто не знав відповіді. Вони стояли посеред кладовища, охоплені жахом, відчуваючи, що щось невидиме спостерігає за ними з тіні, що тутешня смерть була не кінцем, а лише початком чогось набагато страшнішого. І це "щось" уже пробудилося