Глава 28. «Аріель»

Катерина буквально бігла коридором, нафарбована чорна стрілка на правому оці потекла, яскрава рожева помада подекуди розмазалася. Коли їй зателефонували з лікарні, вона везла молодшого до школи.

Все, що її турбувало, – це в якому стані її подруга і де брати гроші на операцію та реабілітацію. Свої запаси вони із чоловіком витратили ще наприкінці серпня на підготовку дітей до нового навчального року. Та й запасами ці копійки точно не назвеш.

У коридорі лікарні було темно, пахло медикаментами та погано закритими туалетами на поверсі. Побачивши табличку «Головний лікар», Катя різко сіпнула двері на себе.

У кабінеті було світло і пахло коньяком та цукерками. Праворуч за великим квадратним столом сиділа типова представниця своєї професії - велика під стать столу, з яскравим макіяжем і рудим волоссям медсестра.

- Жінка, ви до головного? Він на операції.

– У мене тут подруга. Сказали до головного лікаря підійти. – рвучко почала Катя.

- Прізвище?

- Моє – Короткова.

– Не ваше. Подруги!

- А… Кармазь!

- Ганна Станіславівна?

– Так, це вона.

Медсестра трохи пом'якшала в особі, але від цієї зміни в інтонації Каті стало ще страшніше.

- Зачекайте лікаря у коридорі.

— Але скажіть, що з нею? В якому вона стані надійшла?

- Дитинко, я нічого не знаю.

- Мені сказали, що вона в аварію потрапила.

– Я. Нічого. Не. Знаю. - Чітко, як за складами, вимовила медсестра.

Сівши в коридорі на довгу облуплену лаву Катя спробувала заплющити очі і помолитися. Але навіть «Отче наш», яку вона знала змалку, мозок відмовлявся згадувати. Почувши кроки в коридорі, вона з надією почала вдивлятися в силует вдалині. Хоч би це був лікар.

Високий худий чоловік у синій хірургічній формі виявився справді головлікарем, але на всі Катіни питання, які вона випалила немов із кулемета йрму в обличчя, він відповів роздратованим: «Чекайте! Вас покличуть» і зайшов до кабінету, Катя почула, як закрилася клямка зсередини.

Задзвонив телефон, то був Андрій. Катя встигла повідомити йому ситуацію шляхом зі школи до лікарні і він сказав, що позичить грошей у свого керівника. Тому гроші є, хай погоджується на операцію будь-якої складності. «Рятуй Ганнусю, а я як зможу вирватися з роботи – одразу до тебе»

Катя продовжувала твердити собі як мантру, що все буде добре і це хибна тривога, але сльози струмком текли по щоках, туш попадала в очі і страшно пекла.

Перед очима у Каті стояла та сама картина, як вони з Ганною у віці років 5-6 катаються на великих гойдалках. Вгору-вниз. Дерева такі високі і сонце світить якось інакше, не так, як зараз. Ганна в яскраво-жовтогарячому трикотажному костюмі заливисто сміється, коли бабуся штовхає гойдалку і та піднімається все вище і вище. Того дня Катя отримала від тієї гойдалки по потилиці, невдало зістрибнувши. Ганна не відходила від неї ні на секунду і твердила: «Тримайся, сестричка». Навіть, коли Каті наносили шви в місцевій лікарні через годину, подруга сиділа в коридорі.

Двері кабінету головлікаря відчинилися, все та ж гладка медсестра голосно промовила:

- Жінка, вам погано?

Катя підняла голову, брудною від косметики хусткою розтираючи червоні очі.

– Ні. Ні! Я можу заходити?

- Заходьте!

І Катя швидко увійшла до кабінету, моргаючи від перепаду світла та їдкої туші.

Виявилося, що коли Ганна вранці їхала на роботу на дорогу вискочив якийсь хлопець і, щоб не збити його, Ганна різко вивернула в кювет, її старий «пижик» кілька разів перекинуло на мокрій дорозі. Прогнози лікаря невтішні. Незважаючи на те, що операція пройшла на його погляд вдало, стан вкрай нестабільний і поки постраждала не приходить до тями. І як довго це продовжуватиметься ніхто сказати не може.

- З цим питанням швидше до Бога, ніж до мене, скажу я вам – закінчив свою промову лікар. І повернувся до медсестри:

- Випиши все, що потрібно з ліків. Не забудь вату, шприци та крапельниці. І за операцію суму напиши.

Катя дивилася, як сестра заплутаним почерком виводила на два аркуші рецепт і твердила про себе тільки одне «Ганнусь, сестричко, тримайся!»

- До речі, той хлопець, який перебігав дорогу сьогодні вже рази 4 приходив, він просить, щоб постраждалій передали якусь ляльку. Але він якийсь не в собі, скажу вам. Раніше їх на сезонне лікування до лікарні направляли, а тепер скоротили фінансування. Дуже дарма, скажу вам.

- А він не постраждав взагалі виходить?

- Ні, жодного забиття. Таких…дивних Бог береже, скажу я вам… То що, ляльку візьмете? Він її нам залишив. Довелося брати, бо інакше не пішов би. Хвилюється він дуже, скажу вам.

– Давайте.

Лікар підійшов до великої білої металевої шафи і дістав з верхньої шухляди ляльку з яскраво-червоним волоссям і великим зеленим хвостом з паєток.

- І де він узяв її... - ніби пробурмотів лікар і простяг Каті.

- Так, досить пристойна лялька. У нашому дитинстві модно було мати таку русалочку Аріель. – наче відсторонено сказала Катя, думаючи, що робити далі, і недбало кинула ляльку у безрозмірну сумку на плечі.

Увійшовши в палату і побачивши Ганну, у Каті виникло відчуття, що це чийсь не дуже вдалий жарт і влна просто спить, при цьому здаєвалося, що вона бачить дуже приємний сон. Єдиним доказом сумної реальності була невелика збита рана на лівій стороні обличчя.

Катя підійшла ближче та побачила, що Ганна посміхається. Чи то здається?

Як пояснив лікар їй пізніше, що і в такому стані людина здатна бачити сни, а кількість знеболювальних, які в Ганну влили, дозволяють поки не відчувати біль.

Пізніше приїхав чоловік Каті, потім начальник Ганни та Манюня. Усі тиснули руки, давали якісь грошові суми Каті і підбадьорювали, що все буде гаразд.

А за вікном тихо падав перший сніг, до якого нікому не було жодної справи.

Коли всі пішли, Катя полізла до сумки і побачила ляльку, передану для подруги. Вона дістала її, поправила червоне синтетичне волосся і поклала на стару облізлу лікарняну тумбочку біля ліжка.