Глава 25. «Дельфіни?»

Прокинувшись наступного дня, я спочатку підійшла до вікна і розсунула штори. Не дивлячись на мою надію на хорошу погоду, Рома мав рацію – вчорашній краєвид за вікном не змінився аж ніяк. Море продовжувало штормити, небо плакати, а хмари похмуро висіти. Вітер нещадно гнув кипариси до землі і піднімав невеликі брудно-жовті хмарки піску в перемішку з дрібними мушлями.

Вирішивши, що за вікном освітлення мало, я засмикнула штори назад і ввімкнула бічне світло. У кімнаті миттю запанував затишок. Я з дитинства люблю золоте світло торшерів, бра та приліжкових ламп. Є в них домашнє тепло та спокій.

На мій подив, Ганна ще спала. І це при тому, що вона проспала вчора весь вечір біля каміна і навіть не прокинулася, поки Роман її переносив уночі в наш номер.

Я обійшла ліжко і присіла навпочіпки біля її голови. Блискуче м'яке волосся розкидалось по всій подушці, одне пасмо неслухняно лізло в очі і я акуратно прибрала його за маленьке вушко. Я дивилася на цю маленьку сплячу людинку і намагалася зрозуміти, що відбувається всередині мене. Мені рідко подобалися чужі діти та їхні мами зазвичай переконували мене в тому, що їм це почуття знайоме. «Ось коли народиш свого, ти зрозумієш, що таке кохання! Гормони так лупасити будуть, що материнський інстинкт візьме своє!» – казала мені Катюха.

І ось я тут, дивлюся на сплячу дитину і розумію, що ще жодного разу в житті не відчувала такої сильної прихильності та безкорисливої ​​любові. Я готова пробачити цій малечі абсолютно все. Аби тільки вона посміхалася і була поруч. Коли вона бере мене за руку, у мене відчуття ніби до мене торкається ангел, настільки чисті емоції викликає ця дія в мені.

Може це тому, що ця дівчинка – це Я? Можливо так. Але я з собою прожила вже багато років і ніколи за своє життя особливо не любила себе. Мені завжди все не подобалося у собі. А зараз я дивлюся на цю дитину і вона досконала.

Невже моя мама так само дивилася колись на мене?

Правою щокою в мене скотилася сльоза, я стерла її і шморгнула носом. Ганна розплющила очі. Побачивши мене, вона посміхнулася і перекинулася на інший бік.

- Ще 5 хвилин посплю, добре?

- Хоч усі 10! Надворі знову дощ!

- Фууу, набрид дощ! - сказала мала і сіла на ліжку.

- А як же поспати?

- Ти мене сама розбудила! - надувши губки і схрестивши на грудях руки, вимовила вона.

- Ну, не ображайся! Може сьогодні візьмемо машину та проїдемося до сусіднього села?

– А що там є?

- Я не знаю, от і побачимо.

- Можна – не виходячи з «образу», але вже веселіше, відповіла Ганна.

За годину ми вже сиділи в машині і чекали, доки піч нагріє салон. Я шукала відповідну настрою радіохвилю, але зрозуміла, що вона тут лише одна. З колонок хрипко заспівала один час дуже популярна Ірина Білик:

«А я пливу у човні

І так спокійно мені…».

- О, про море! Зроби гучніше! – Ганна зраділа, почувши знайомі слова.

І слухаючи пісню про течію та самобутність головної героїні ми від'їхали від готелю і вздовж моря попрямували згідно з вказівником у бік села під назвою «Степок».

Дорога була абсолютно порожня. Подекуди доводилося об'їжджати розмиті чи дощами, чи прибоєм ямки. Я вела на авто на автоматі. Усі мої думки залишалися у вчорашньому вечорі. Я все ще продовжувала вести діалог із Романом. Тільки тепер, у своїй голові, підбираючи більш правильні слова та пояснення. Та що тут думати, як я взагалі могла йому все розповісти? Хто мене за язик тягнув? Було в цьому Романі щось таке, що я могла дозволити собі тільки серед своїх найближчих друзів. І це – відвертість. Можливо, саме це почуття мають викликати у своїх послушників католицькі пастори, щоб ті розкривали їм усі свої секрети під час таїнства сповіді. Що це? Довіра? Пффф, я знаю цього Романа всього нічого. Яка може бути довіра? Може мудрість? Так, мабуть, є щось у його голосі, словах, очах. Чи це бажання бути почутою та зрозумілою?

Перебираючи в собі почуття та емоції, за допомогою яких Роман так запросто розкриває всі мої загадки минулого та сьогодення, я й не помітила, як ми проїхали останній будинок села під назвою «Степок».

- Ми що проїхали усі? - Запитала мене Ганна і підняла праву брову.

З такою самою піднятою бровою я подивилася в дзеркало заднього вигляду і зрозуміла, що так.

- Ну я хотіла побачити все, щоб розуміти, де ми ховатимемося від дощу.

- Щось тут не дуже весело!

- Ну, може тоді хоча б магазин пошукаємо?

- Я бачила вивіску праворуч.

І я подумки подякувала своїй бабусі Наді, що навчила читати мене в зиму мого чотириріччя.

- Показуй дорогу!

І справді через пару будинків на дорозі стояв старий вигорілий покажчик із написом «Чай Кава Хліб Молоко». Я максимально близько припаркувала машину біля крихітного темно-коричневого будиночка з синім дахом та громіздкими дверима з табличкою «Відкрито».

Ми забігли до магазину, ховаючись у дощовики, та стрибаючи через калюжі.

Усередині було тепло та пахло яблуками. Розсіяне жовте світло двох невеликих ламп біля стелі освітлювало приміщення не повністю, але його було достатньо, щоб розглянути два симетричні прилавки і гладку жінку далеко за 45ть, що сидить у кріслі біля єдиного заштореного вікна. Жінка чи то дрімала, чи то дуже глибоко задумалася. На ній була одягнена темна в'язана сукня, і синій типовий фартух з дешевого нейлону – візитна картка продавчинь сільських магазинів. На голові у неї була пов'язана блакитна косиночка, поверх якої подібно до сонячних окулярів, були прибрані окуляри з товстими прозорими лінзами.

Я підійшла до вітрини зліва – стандартний набір маленьких магазинів: від кілограму втомленої моркви до сірників і туалетного паперу. Вітрина праворуч була заставлена ​​однаковими пляшками лимонаду в ряд і худим асортиментом дешевого алкоголю, здебільшого пива та горілки.

На відміну від мене, Ганна одразу ж підійшла до жінки, очевидно, що продавчині, і голосно привіталася.