Глава 24. «Як принцеси»

Вдень, доки Ганна спала, я не могла знайти собі місця. Заспокоївшись, я знайшла доволі раціональну версію події. Цілком можливо, що Роман, знайшовши малу на березі, подарував їй свою мушлю. А Ганна, як дитина з розвиненою фантазією, вигадала всю цю історію про русалку. На той час мій сон поступово починав забуватися і здаватися не більше, ніж маренням невиспаного мозку. Так, і те, що нам обом маряться русалки цілком логічно після історії Романа. У будь-якому випадку я практично переконала себе, що це мушля Романа. Щоб остаточно заспокоїти нерви, я вирішила нафарбуватись до вечері. І, звичайно ж, це не для Романа. А лише з метою відволікти мозок від снів, мушль та русалок. Так все і є.

А дощ тим часом не припинявся, великими прозорими краплями бив по дерев'яній веранді в тих місцях, де не дотягувався козирок другого поверху. Темно-коричневе дерево глянцевим блиском вдало контрастувало з темно-зеленою, подекуди побитою білими гребінцями величезних хвиль, морською водою. Не знаю, скільки я простояла біля великого вікна, але я спіймала себе на думці, що незважаючи на вражаючу жахливість штормового моря, я готова дивитися на нього нескінченно. І що це мене заспокоює краще цілої жмені пігулок з валеріаною.

Через якийсь час, коли, прокинувшись, Ганна грала на своєму вже улюбленому кріслі, щось розповідаючи ляльці впівголоса, я з прикрістю згадала про Аріель, свою найулюбленішу ляльку, яку я втратила вже двічі. Ось все в моєму житті так – якщо дуже щось люблю, я обов'язково це втрачаю.

Може, мені здалося, але малечу зовсім не засмутив факт втрати ляльки. Хоча, коли на її місці була я, ця втрата для мене була дуже болісною. Можливо, тому що Ганна має мене, а в мене не було мами. Можливо, тому дітки, які ростуть без батьків, так прив'язуються до речей уже у дорослому житті та трохи гірше йдуть на контакт із людьми. Я вже давно перестала засмучуватися, якщо люди йдуть із мого життя. А речі, як і раніше, шкодую.

Колись в мене вкрали мою першу коштовну річ – новенький телефон. Вирізали з рюкзаку в автобусі по дорозі в університет. І Костя довго не міг зрозуміти, чому я за нього настільки переймаюся.

«Ганнусь, турбуватися треба за людей, а речі просто використовувати. Не навпаки!» - сказав він мені в той день і потягнув в найближчий магазин техніки. Дивно, але він сам не особливо скористався цією мудрістю, коли використав мене. Та й таке, згадалося просто.

- Ганно, пора вдягатися до вечері. Ти вигадала, що вдягнеш?

– А ти?

- Я вдягнена.

– Але на тобі спортивний костюм.

- Адже на вулиці дощ.

- Я придумала, а давай одягнемося, як принцеси!

Азарт з яким дівчинка промовила «принцеси» не дозволив мені з нею сперечатися.

- Добре! Але ти мені маєш розповісти, як одягаються принцеси?

- Ти ж така велика, невже ти ніколи не бачила принцес?

- Тільки по телевізору і, знаєш, сучасні принцеси одягаються скромно.

- А ми одягнемо сукні!

- Ганнусь, але там дощ ллє як із відра, ми промокнемо.

- І будемо мокрі принцеси, - смішно перейшовши від тонкого дівочого голосу до нижчого, сказала малеча.

Я засміялася і почала діставати з шафи наші сукні. Зрештою, в холі готелю тепло, а тут лише кілька хвилин пробігти. До того ж, мені давно хотілося вдягнутися красиво, а приводу не було. Чим не привід – гра у принцес? Ти ж про це так мріяла, Ганно, всі ці болючі роки в очікуванні будь-якої ознаки вагітності.

Під час закупівель у відпустку ми купили дві однакові сукні винного кольору. Або як модно назвала його продавець у тому відділі – марсала. Моя сукня була з відкритими плечима, приталеного силуету, з довгим рукавом і завдовжки трохи нижче коліна. Аніно плаття було з такого ж щільного трикотажу у вертикальний рубчик, тільки спідниця була плісерована і до коліна, а комір був під горло.

Коли ми обидві одягнулися і підійшли до дзеркала Ганна голосно театрально зойкнула і голосом маленької старенької комічно уклала:

- Ми такі гарні! Прям справжні принцеси ми з тобою, га?

І я була з нею цілком згодна. Цей колір нам обом пасував і лише підкреслював, наскільки ми з нею схожі.

- Мамо!

Від цього слова в мене щоразу сироти по тілу, як від моєї улюбленої музичної композиції Шопена «Вальс дощу». По Ганні теж було помітно, що вона його вимовляє дуже обережно, ніби боїться злякати магію.

- А давай ти одягнеш мушлю русалоньки? Вона тобі дуже личитиме!

Я на секунду задумалася, але ефект вимовленого Ганнусею слова ще до кінця не розвіявся, а я боялася зруйнувати момент.

- Добре, давай подивимося, як у неї просмикнути ланцюжок.

Я зняла з шиї короткий золотий ланцюжок, з маленькою літеркою А. Подарунок колишнього чоловіка. Ганна принесла звідкись із глибин окупованого нею для іграшок крісла і простягла мушлю мені.

Ми сіли на край ліжка і почали крутити її з різних боків, поки не знайшли біля основи невелику, але досить підходящу дірочку для ланцюжка.

Коли я одягла цю прикрасу на себе, я мимоволі погодилася, що у цієї маленької дівчинки справді королівський смак – прикраса під сукню підходила ідеально і виглядала чудово.

- Я така рада, що мушля тепер буде завжди з тобою! – сказала дівчинка. А в мене промайнуло перед очима обличчя дівчинки зі сну. «Вона тобі потрібніша!»

Звісно ж на сукнях і нескромно сказати – красі облич, уся наша схожість із принцесами і закінчилася. Підбираючи відповідне взуття ми зрозуміли, що у нас в асортименті тільки кросівки, уггі та гумові чобітки. Зважаючи на погоду, на останніх ми й зупинилися . Я дістала з валізи щільні темно-сірі лосини та високі чорні гольфи для дитини, для себе я вирішила, що достатньо лише щільних колгот.

– Не дуже! - Сказала Ганна, взувшись і подивившись у дзеркало.

- А мені здається модно! - усміхаючись, відповіла я.

- Стильово!- підтримала мене мала, і накинувши дощовики ми вийшли надвір. Налякані гуркотом хвиль і поривчастим вітром, ми за пару хвилин опинилися в холі готелю. Там було традиційно тепло та світло. І пахло здобою з корицею.