Глава 23. «Ти теж її бачила?»

Ранок пройшов тихо і без будь-яких пригод. За винятком випитих трьох чашок кави, замість однієї  і дивного тремтіння всередині або від кофеїну, або від різкої зміни температури у бік холоду. До речі, погода справді погіршилася, як і передбачало нам з Романом нічне небо. Нам з Романом. При згадуванні про ніч внутрішнє брязкання не на довго посилилося, але я змусила зупинити паніку важким внутрішнім голосом, а мій організм звик слухняно виконувати цю команду протягом багатьох років.

Поснідавши, ми з Ганнусею перебіжками дісталися нашої кімнати. Поривчастий вітер категорично не давав зробити крок і, підкидаючи наше волосся, боляче бив ним же по наших щоках. Темно-сірі хмари щільно зашторили небо і ґрунтовно зависли над темно-зеленим, майже чорним морем. Біля краю прибою хвилі з гуркотом і бризками білої піни розбивалися об гірчично-жовтий пісок. Я подивилася у бік села – все узбережжя порожніло, як і лінія горизонту. Звичайно ж, ніхто не піде на рибалку за такої погоди, та й для прогулянок уздовж берега час не найкращий.

У номері було сухо і тепло, приємне світло розливалося з приліжкових ламп і створювало відчуття повної гармонії та затишку. Я помітила, що під час нашого сніданку номер встигли прибрати і встановити невеликий масляний обігрівач, від якого і виходило таке бажане тепло.

Ганна, на секунду зависла, мабуть вирішуючи, чим їй хотілося б зайнятися, дістала з-під подушки свою ляльку і щось наспівуючи почала облаштовувати на темно-синьому кріслі в кутку кімнати ляльковий будиночок.

- Ганнусю, я півгодинки посплю. Ти не проти?

- А якщо мені буде сумно?

- Можеш увімкнути телевізор. Тільки на вулицю без мене не ходи.

- Ну гаразд.

Я надто добре пам'ятаю, як мені не подобалося в дитинстві, коли хтось спав удень, тож я розуміла нотки невдоволення в голосі малечі. Але нічого з собою вдіяти не могла – як тільки я потрапила в тепло, мене почало хилити в сон із силою кратною випитій каві за сніданком.

Я лягла на край ліжка, загорнувшись у ковдру немов у кокон. Мені вистачило рівно кілька секунд, щоб вимкнутись.

Мені снилося, що я йду берегом. Шторм уже вщух. Море знову стало бірюзово-прозорим. А берег усіяний безліччю королівських раковин. Вони підставляють свої перламутрові боки тонким променям сонця, які щосили розривають пухкі боки хмар. Я вдивляюся в кожну з мушлей, сподіваючись знайти найбільшу і найкрасивішу. Підіймаю одну за одною, але в кожної якась вада: одна надколота, інша поросла мохом, третя надто маленька.

І раптом я чую, як позаду мене гукає дитячий голосок:

- Вітаю! Ти її шукаєш?

Я обертаюсь і бачу маленьку дівчинку. Вона простягає мені щось у розкритій долоні. Ту саму мушлю, яку я шукаю. Велику з гладкими рівними краями, з перламутром відполірованим до блиску. Я намагаюся розглянути обличчя дівчинки, але помічаю лише широкі темні брови та яскраві сині очі з таким дорослим виразом, що я не можу відірватися від цього погляду. Примушую себе прибрати очі. Вони самі повертаються на обличчя дитини. Помічаю, наскільки у неї фарфорова шкіра. Від почуття, що ця дівчинка ніби не справжня, я вкриваюсь гусячою шкірою. Темно-синя сукня в невеликій білій квіточці абсолютно мокра і одягнена явно не за погодою, заплутане довге світло-русяве волосся розкидане по спині і плечах теж мокре.

- Ну, візьми ж! Вона тобі потрібніша зараз! - Наполегливіше вимовляє дівчинка.

Я простягаю до неї руку, питаю:

- Тобі, мабуть, холодно? Де твоя мати?

Знову ловлю цей дорослий погляд.

- Там же, де й твоя... Бери мушлю!

І вона вкладає мені її в руку. Її рука мокра та дуже холодна. Як море у листопаді.

Я різко прокидаюся, сідаю на ліжку. У кімнаті так само світло і тепло. Вже навіть спекотно.

- Ганно, ти де?

Розумію, що у кімнаті нікого немає. Піднімаюсь і починаю її шукати.

Дитини немає у номері.

Швидко взувшись і загорнувшись у пальто, я вибігаю на мокру веранду. Теж нікого. Під ногами гидко поскрипує дерев'яна підлога, відчуваю як одна за одною мене вражають великі дощові краплі. Йде дощ.

Що є сил кличу Ганну. Узбережжя порожнє. Швидко біжу в хол готелю.

У холі тихо, освітлення як і завжди, коли гості готелю розходяться за своїми номерами – приглушено. Підходжу на рецепцію до молоденької тендітної білявки, на бейджику ім'я Женя. Вона, ляскаючи сонними очима, намагається збагнути, кого я втратила. Женя приступила до зміни тільки сьогодні о 10-й ранку і до цієї хвилини ми були не знайомі. Але дітей у холі вона не зустрічала. Пропонує покликати господаря, він якраз на кухню продукти привіз. Я відмовляюсь. Прошу покликати краще Романа. Вона знизує плечима і йде все одно на кухню.

За хвилину з кухні вилітає стривожений Роман. Мабуть, допомагав господареві донести пакети.

- Ганно, що трапилося? Де Ганнуся?

- Вона була у номері, грала. Я ненадовго заснула, а ось прокинулася і ніде не можу її знайти.

- На березі шукала? Чи довкола будинку?

- На березі нікого немає, я насамперед подивилася.

- Тоді давай так, одягай дощовик, зараз Євгенія тобі принесе, і йди довкола готелю. А я на узбережжя, може вона десь біля човнів та  ти не помітила її.

Білявка Женя-Євгенія слухняно винесла з підсобки яскраво-жовтий дощовик і вручила його мені. Швидко накинувши його на плечі, я пішла за Романом. Однак на ґанку його вже не було.

Розуміючи, що важко справляюся зі страхом і холодом упереміш, я загорнула за будинок, де вчора ми з Ганною приносили Роману знайдені нами мушлі. Пам'ять мимоволі намалювала образ дівчинки зі сну. І мені стало дуже страшно, що Ганна все-таки пішла на берег шукати ці чортові мушлі. Адже впертості нам із нею не позичати. І якщо щось вбили в голову, то ми отримаємо це за будь-яку ціну. Машинально заглядаючи в усі двері підсобних приміщень заднього двору, я дійшла до початку веранди нашого номера, тільки на звороті.

З надією я зазирнула у наш номер.