Розділ 21. «Невже роман? Чи Роман?»

Після ситного гарячого обіду ми вирішили присвятити час пообідньому сну. Хоча я якраз заснути і не могла. Останнім часом у мене із цим проблема. Здавалося б, прогулянки на свіжому повітрі повинні сприяти здоровому міцному сну. Але, мабуть, не в моєму випадку. Занадто багато емоцій за такий короткий проміжок часу та ще більше запитань без відповідей.

Документи на дитину на щастя у мене тут ніхто так і не попросив. Але скоро ми повернемося в бурхливе міське життя, мені потрібно буде вийти на роботу, а що робити з Ганною? З нею просто не буде кому залишатися вдома. Та й не вічно ж я її ховатиму? Потрібно придумати, як зробити їй документи і що казати нехай і не багатьом знайомим, але все ж таки. Я вже перестала думати про своє божевілля, адже Ганну бачать усі. А отже – вона існує.

Як пояснити її появу, я й досі не вирішила. Є в мене така риса характеру уникати незрозумілих чи складних моментів у житті. Іноді мені простіше вдати, що нічого не сталося, а якщо не вдається зробити вигляд, то просто не звертати уваги. Як там казала Скарлетт: "Про це я подумаю завтра"? Тільки в моєму випадку можна сміливо говорити "Про це я не думаю, а значить цього немає". Але як обманути мозок? Тому він і не спить, перетравлює таємно від мене. «Горщик не вари!»

Знаючи, що Ганна зазвичай прокидається близько 4ої вечора, я вирішила принести їй какао з пряниками у якості полуденка. Озброївшись, величезною і трохи незручною через це, тацею, я поставила дві рожеві чашки та тарілку з ароматними пишними зефірами (чим не альтернатива пряникам?) і повільно крокуючи вийшла з загальної кухні до холу готелю. Останньою людиною, кого я хотіла тут зустріти, була моя вчорашня співрозмовниця. І звісно ж вона сиділа біля великого полірованого столу на коротких різьблених ніжках із червоного дерева під колір усіх меблів у холі і розглядала якусь фотографію.

"Тільки б не помітила" - майнула думка в моїй голові. Але вона, на жаль, мене помітила. Помітила та покликала. Тільки було я зібралася вибачитися і пояснити, що на мене чекає дитина, як вона сказала:

- Я така рада, що тут є ще хтось, хто не спить в обід. Ця тиша діє на мене гнітюче. Благаю Вас, посидіть зі мною хоч пару хвилин.

Є щось у цій жінці таке тверде, що діє на мене гіпнотично. Я акуратно поставила тацю на столик і сіла на крісло поруч.

- Доню, ти мене вибач, я вчора була різка з тобою. Але це особливості старості. Ти спочатку дуже переживаєш, що перетворюєшся на стару. А потім розумієш, що це дає тобі якусь владу над людьми. Здебільшого над вихованими, звісно. Ось ти й починаєш зловживати.

- Прийнято! - Відповіла я, не без полегшення відчувши зміну в стилі нашого спілкування.

– І я справді вчора нічого такого не подумала, як ви вирішили!

- Прийнято! - парувала вона і ми засміялися.

- Я до речі цю фотографію з ранку ношу, тобі показати хотіла. Її зробив наш із чоловіком друг сім'ї через пару днів після нашого весілля.

Вона простягла мені чорно-білу фотографію, на якій стояли двоє дуже молодих людей. На жінці була сукня-халат, на талії перев'язана тонким темним поясом у тон із туфлями на невисоких підборах. Мереживні білі шкарпетки - були єдиним кокетливим аксесуаром та ще світла стрічка в темній густій ​​косі.

- До речі, густота коси анітрохи не постраждала до сьогодні, я захоплена! - вголос помітила я. Жінка посміхнулася, приймаючи комплімент.

Чоловіком виявився високий плечистий хлопець з неслухняним вихором каштанового волосся на голові. Пара трималася за руки і посміхалася у всі 64 білі зуба на двох.

- Знаєш, що він мені сказав, коли побачив цю фотографію? Що вперше розгляне мої риси обличчя. Тому що наживо настільки зачарований моїми очима, що нічого іншого й не бачить. Пам'ятаю, я тоді дуже образилася. Гарне діло - чоловік, який не знає твого обличчя. А він мені запропонував заплющити очі і уявити його риси обличчя. І знаєш, що я змогла уявити? Лише його силует, запах до дрібниць і вираз очей. Тому я так і впевнена, що люблять нас не за зовнішність, а за спалахи в очах! Ану подивись на мене?

Я підняла очі з фото на жінку.

- Ще вчора я змогла б описати всі риси твого обличчя точно до дрібниць. А сьогодні це зовсім інша особа! Ось вони – твої власні, не схожі на інші – бісики. Що змінилося за один день?

- Можливо, я поступово розслаблююсь. Море таки! Відпустка!

- Гей, ні, люба, тут щось інше. Невже роман?

- Ну, що ви, який Роман? Він просто порозумівся з Ганною. За це я йому звичайно вдячна, але…

Бабуся трохи голосніше, ніж це пристойно, розсміялася і поплескала мене по руці.

– Я не ім'я мала на увазі.

Відчуваючи, як спалахнули мої щоки, я зазбиралася до Ганни. Ми один одному побажали гарного вечора і взявши до рук тацю, я звернула увагу, як рябить какао від тремтіння моїх рук.

«Серйозно?» - Запитала я себе і не слухаючи відповідь, швидко пішла у бік номера. Питання не залишилося без відповіді десь у районі сонячного сплетіння, але я поки не хотіла її почути.