Розділ 17. «#Привітморе»

Коли ми звернули на стежку, що веде до парадного входу в готель, звідкись праворуч до нас вийшов чоловік.

Він був одягнений у джинсовий комбінезон з безліччю кишень, одна лямка недбало впала з плеча, друга міцно перетискала широке плече. Дві жирні плями красувалися збоку на одній зі штанин, а з кишені стирчав бордовий край скоріш за все шапки. З-під

комбінезона визирав бежевий светр дебелої в'язки з розтягнутою горловиною,

закочені рукави відкривали чверть засмаглих жилистих рук. Вибивались тільки високі темно-червоні «тимберленди», які на тлі поношеної роби виглядали на здивування стильними і, до речі, доволі чистими. Хоча цей чоловік і був одягненим цілком у дусі сучасної моди, я все ж таки віднесла його до робітників при готелі, і, для ввічливості посміхнувшись, привіталася.

Робочий у відповідь привітав нас у готелі, назвався Ромою і запитав, де він може забрати наші валізи, про які я геть забула.

Я показала на мою машину та вирішила відправити Ганну в хол готелю, доки ми сходимо за речами. Коли я обернулася, то побачила, як ця маленька самостійна дівчинка вже відкриває

великі дерев'яні двері з гарними різнокольоровими вітражами – головний вхід до готелю.

Тим часом Роман був вже на шляху до моєї автівки. Мен нічого не лишалося, як піти за ним. Він спритно взяв усі наші речі та категорично відмовився від моєї допомоги. Коли ми йшли до готелю, чоловік розповів мені, що весь попередній тиждень море не припиняло штормити, і що в парі кілометрів звідси є невелике рибальське село та хвилі били настільки сильно, що навіть постраждала пара найближчих будинків. Також Роман повідомив, що цієї пори року здебільшого проривається дрібний холодний дощ, а пориви вітру подекуди досягають 30 м/с, тому парасольки тут не рятують, а дощовики я завжди зможу взяти у нього. Слухаючи його, я паралельно розглядала місцевість. На фразі "цієї пори року здебільшого" я підняла голову вгору і підставила обличчя під сонячні промені.

- Здебільшого дощ, кажете?

Роман кивнув і додав, що море безперечно хоче нам сподобатися. А тому сьогодні зі світанком покірно вщухло, що дуже рідко в листопаді буває й дуже радісно для всіх жителів узбережжя.

Адже рибалки змогли вийти у відкрите море та увечері на всіх чекає смачний свіжий улов.

Ми увійшли в хол готелю та Ганна радісно підбігла до мене, наче ми не бачилися пару годин, а то й днів. Вона почула кінець фрази Романа про те, що на вечерю буде подано фірмову рибу з овочами за рецептом першого господаря готелю, та підкреслено наголосила, що вона таке не їсть.

Я відчула, як червонію від сорому. Але Роман ні на секунду не розгубившись, переключив свою увагу на дитину та пообіцяв величезний шмат шоколадного торта, звичайно ж, після того, як вона розправиться з основними стравами. Не встигла Ганна зважити, чи вартий торт її мук давитися овочами та рибою, як Роман продовжив описувати смачну вишневу начинку та ароматні збиті вершки. І малеча погодилася.

Поки вони спілкувалися між собою, мене неприємно збентежив момент, про який я зовсім не подумала раніше – при заселенні швидше за все попросять документи на дитину, яких, за зрозумілих обставин, у мене немає. Не покажу ж я їм своє свідоцтво про народження з СРСР?

Але підійшовши до порожньої рецепції, Роман спритно перевалився через стійку адміністратора,  брязнувши ключами, дістав один з великим металевим брелоком у вигляді якоря, і закинув в якійсь із безлічі нагрудних кишень комбінезону.

- Ганно, Артем просив для вас найкращий краєвид, а це з іншого боку будівлі. Як щодо особистого входу?

Збентежена такою надмірною турботою Артема і підвищеною увагою до своєї персони, я все одно кивнула. Ну, не їхати ж назад?

Пам'ятаючи розмову з Артемом, боялася, що грошей з мене не візьмуть, але все одно не могла не спитати, скільки такий номер на добу буде мені коштувати.

- Ви нічого не повинні за номер та харчування, і можете залишатися у нас стільки, скільки побажаєте. І Артем попереджав, що ви будете наполягати на оплаті, і просив сказати вам одразу пароль від Wi-Fi. Підключайтеся та прослухайте голосове повідомлення від нього.

Роман дав мені маленький листок, на якому було написано #привітморе. Це й був пароль.

І справді, в останньому непрочитаному було голосове повідомлення від Артема.

З динаміка мого практично розрядженого смартфона зазвучав його хриплуватий голос:

«Ганно, вітаю! Я сподіваюся, дорога була не важкої, але не настільки легкою, що ти відмовишся від моєї пропозиції і вирішиш їхати назад. Сьогодні я отримав дуже вигідне замовлення на наступний рік завдяки твоїй роботі. Тендер наш! А тому я вважаю, що ти заслуговуєш на повноцінний відпочинок перед наступним боєм. Це не подарунок. Це плата в рахунок наших майбутніх великих перемог. Відпочивайте з донькою

і набирайтеся сил! Батько каже, що з самого ранку в повітрі скупчення вітаміну D. Так що оздоровлюй дитину! І передбачаючи твої думки, також хочу зауважити, що все, що відбувається в нашому житті – виключно наша заслуга.

А ти заслужила на море! Батьку привіт! Обійняв.»

Поки я слухала голосове, відзначила, як уважно мене вивчає Роман. Навіть занадто, як для робітника - подумала я про себе. Спіймавши мій погляд, він відвернувся, але не пішов. Коли я прибрала телефон, Роман повернувся все з тієї ж привітною усмішкою, але оцінковий погляд не прибрав. Мені здалося, що він намагається визначити, чи немає в мене чогось романтичного у відносинах з молодшим господарем готелю, але я прогнала цю некомфортну думку геть. Мені вона не сподобалася.

Ми знову вийшли з готелю і почали оминати його з іншого боку. Поки ми йшли, я розглядала цю гарну білу будівлю.

Не можна сказати, що вона мала якийсь певний стиль, але при цьому все в ній було продумано до дрібниць та візуально створювало відчуття гармонії.