Глава 16. «Бути мамою»

Нас чекав раннішній підйом, бо і шлях попереду був не близьким як ніяк. І якщо чесно, то настільки далеко я ще ніколи не їздила за кермом.

Тому вранці я, як ніколи, була зібрана, якщо не сказати напружена. Мала ж пурхала по квартирі, як метелик на весняному сонечку. Ми купили їй навіть окрему рожеву валізку, в яку з вечора охайно склали всі її речі та іграшки.

Зараз вона намагалася вкласти туди свою нову м'яку піжаму.

Я намагалася завантажити офлайн-карту місцевості про всяк випадок та налаштувати GPS путівник у смартфоні. Змусивши Ганну з'їсти вівсянку з бананом і вимивши за нами посуд, я окинула поглядом квартиру. А я ж жодного разу надовго не виїжджала з неї. Добре, що Катя має ключі – якщо що, вчасно зреагує, та й мого улюбленого сукулента (у народі - грошове дерево) полиє раз на тиждень.

Ще раз перевіривши світло, воду та газ, я винесла дві валізи на сходи, Ганна вже стояла там, хіба що не підстрибуючи від щастя,  наспівуючи якусь пісеньку з мультика:

«Наш патруль, наш патруль, рятівників-щенят

Коли десь лихо сталося, вони умить примчать

Райдер і щенята, не кинуть вас в біді

Маршал, Кремез, Гонщик, Роккі, Зума, Скай,

Так, вирушай!»

Поставивши речі в машину, я ще раз перевірила кріплення дитячого автокрісла, яке мені без питань позичили Катя з Андрієм, пристебнула дитину, потім сіла і пристебнулася сама. Суміш страху, переживання, збудження і передчуття прискорювали мій пульс, але я кілька разів якось глибоко зітхнула і взяла себе в руки.

Море? Ми справді сьогодні побачимо море?

-Так! – радісно вигукнула мала. І я зрозуміла, що сказала це вголос.

Ну, з Богом!

Траса на подив виявилася порожньою, і вже через перші сорок хвилин я остаточно заспокоїлася і навіть почала підспівувати разом із Ганною завантаженим втора увечері нашвидкоруч пісням з дитячих фільмів та мультиків.

На годиннику було 12:08, коли я побачила вказівник до нашого готелю. Протягом усієї дороги до цього вказівного знаку море жодного разу не показалося на горизонті, як ми його не виглядали, і ось зараз, повернувши до готелю, ми вдвох голосно зойкнули.

На весь обрій розтяглося воно: яскраво-бірюзове та ідеально гладке!

Господи,  та це ж море…Море.

Море! На світло-сірому небі над ним не було жодної хмарки. По водяній гладі грайливо переливались відблиски холодного осіннього сонця.

Дорога вела якраз до берега, де трохи правіше самотньо стояв затишний двоповерховий готель з великим синім дахом та трубкою на ній, що покурювала, трошки псуючи колір неба. Територія готелю була огороджена гарним кованим парканом, крізь який виглядали доглянуті альпійські гірки, стежки з лавками, невеличкий фонтан, пара білих гойдалок під смугастими навісами. Зліва від будинку я розглянула ціле трояндове поле, яке, на жаль, вже відквітло цьгоріч. Але ближче до будинку подекуди навіть проглядалися різнокольорові айстри, незважаючи на досить холодний листопад.

Біля воріт було припарковано кілька машин. Я знайшла вільне місце та припаркувалася поряд зі старим Wrangler. Все, що я зараз хотіла - швидше вибігти на берег.

Познайомитися з ним, торкнутися дзеркальної гладі, вдихнути на повні груди його аромат.

І бігти, бігти вздовж лінії прибою, поки не втомляться ноги.

Обернувшись, теж саме я прочитала в очах Ганни.

До моря було від сили 20 метрів.

Я квапливо вийшла з машини, відстебнула малу, у якої очі стали ще більшими ніж хвилину тому, натягнула їй шапку, зав'язала шарф, потім підморгнула і грайливо промовила:

- До моря наввипередки?

Не відповівши, Ганна зойкнула і з реготом побігла вперед.

- Тільки обережно, ноги одразу не намочи!

Але вітер легко повернув мої слова назад. І я поспішила за Ганною, усміхаючись так, що аж щоки звело.

Та ноги ми промочили обидві, секунд через 40.

Я не знаю, скільки часу ми так і простояли прямо на лінії прибою, відчуваючи як вода злизує пісок під підошвою. Тримаючись за руки і посміхаючись. Десь на горизонті вздовж тоненької лінії між небом та водою мирно погойдувалися маленькі білі трикутники рибальських баркасів. Прямо над берегом, посміюючись, пролетіла товста сіра чайка. За нею ще одна. Третя…

Але їхній крик не дратував тишу, швидше навпаки – підкреслював. Така насичена гучна тиша! Немов у печері у сплячого величезного звіра, коли тихо настільки, що чути тільки його важке сонне дихання та власне серцебиття.

Дихання моря прекрасно. Воно пахне свіжістю та тиною, рибами та чомусь снігом. Воно пахне волею бути будь-яким. Не важливо дорослий ти або дитина – для моря не має жодної різниці якого розміру черевик лизнути.

До речі, саме ця думка нагадала мені, що я велика та відповідальна.

- Ганнусю, ходімо віднесемо речі в готель! Ми геть промочили ноги!

- Ні, у мене сухі. - Вперто обрізала Ганна.

Я опустила очі на її дуті спортивні чобітки - від п'ят до шкарпеток обидва змінили колір на мокрий. А щодо мене - у мене взагалі можна було рибок запускати в чоботи.

- Йдемо, переодягнемося в щось тепліше і непромокальне, і блукатимемо берегом досхочу!

- Справді стільки, скільки захочемо? –  їй дуже не хотілося відходити від моря, але обіцянка про те, що ми скоро повернемося, перемогла. Іноді я забуваю, що вона лише маленька дівчинка, а мені треба бути суворішою. Але ж цьому не можна навчитися лише за пару днів – говорила я собі.

Бути гарною мамою – це приходить із роками.

Чи ні?