Глава 14. «Перше кохання»

Коли всі паперові питання були вирішені, я відмовилася від пропозиції Артема відвезти нас у ресторан при його готелі на обід. Це вже було зайвим.

І ми з малечею потопали у вже знайому піцерію.

Так, поки мати з мене щось не дуже. Але я справді намагаюся, Миколо.

Після обіду, я нарешті забрала свій улюблений старенький пижик з ремонту та під веселий вірусний хіт минулого літа ми з Ганною поїхали у бік будинку.

Увечері мені зателефонував Артем. Хотів уточнити деякі питання завтрашнього тендеру.

- Ганно, а це правда, що ти на морі ніколи небула?

- Борис Миколайович розповів, так?

- Ага, сказав, що ти в цьому питанні незамінна. Завжди у зоні доступу.

- Ну як бачиш, моїм клієнтам це теж на руку.

- Винний, каюся вкотре... Слухай, а хочеш у мій готель поїхати в Кирилівку? Так, я знаю, що осіннє море - це не межа мрій, купатися не можна: охололо вже, та й шторм у цей час року майже щодня, але з морем тільки так насправді і потрібно знайомитися. Це як перше кохання - спочатку захоплюєшся здалеку.

- Артеме, дякую, не варто.

- Ні, я серйозно. Це безкоштовно! Не переживай.

- Мені незручно приймати такі подарунки від клієнтів, та й не етично. До того ж у мене є гроші.

- А у відпустку працювати виходить зручно? Так малу хоч звозиш йодом подихати. Їй сподобається! Там камін у холі шикарний та людей у цю пору року небагато. Будете як справжні Принцеси у своєму особняку.

- Не знаю…

- Скільки в тебе ще днів відпустки?

– До кінця листопада.

– Супер! Два дні на збори вистачить?

- Артеме...

- Вирішено, я бронюю на твоє ім'я номер з понеділка. Адресу вже скидаю. З приводу грошей вирішиш на місці у готелі. Збирайтеся!

- Дякую!

- І тобі!

Він поклав трубку, за пару секунд прийшло повідомлення з адресою, а я ще довго сиділа і дивилася в телефон замріяним поглядом.

Море! Я побачу море… Ні, не так. Ми побачимо море!

- Ганнусь, ми їдемо на море!

Малеча прибігла за секунду і та радість у неї в очах, яку я побачила, коштувала всіх разом узятих моїх днів самотності та беззмістовно витрачених відпусток. А ще тієї хвилі сорому і незручності від того, що хтось робить мені такий подарунок. Адже як з дитинства привчають нас, дівчаток: «Ніколи нічого ні в кого не бери! Це погано».

Тому ми все життя так і живемо. Диво чекаємо, а побачивши його на своєму шляху, взяти не наважуємося.