Глава 12. «Жіноча дружба»

Коли я говорила про те, що всі мої подруги непомітно пішли до списку далеких знайомих, я була не зовсім права. Скільки себе пам'ятаю, у мене була одна єдина і най-най що є ближча подруга - Катрін.

Так-так, та сама, з якою ми мало не влаштували пожежу на балконі. Та чесно кажучи, за всі роки нашої дружби ми багато чого мало не влаштували, а багато й реалізували з замисленого у маленьких і коварних голівках.

Так ось Катрусі з раннього дитинства можна було все в моєму будинку, включаючи нагальні скарги на дітей та чоловіка.

Перший мій спогад про Катю – це як бабуся нас двох катала на великій подвійній гойдалці.

Одягнені ми завжди були практично однаково і той день не був винятком: на нас були популярні на початку 90х трикотажні костюми – футболка+шорти з яскравими кольоровими малюнками. У мене зелені динозаврики в жовто-помаранчевих джунглях, а у Катрусі рожеві конячки в біло-блакитних хмарах. Перші пострадянські роки майже всі діти були одягнені однаково. А з Катею ми ще й проводили майже весь час разом.

До того ж, мені здається, що тітка Таня (мама Каті) діставала одяг і для мене, щоб хоч якось допомогти моїй бабусі.

Довге волосся зазвичай нам зав'язували в кінські хвости. Зросту ми теж років до 14ти були однакового, потім я вирвалася вперед до своїх 170 см, а Катя так і залишилася на голову нижча за мене.

Маленька тендітна блакитноока білявка з посмішкою до вух. Вона довго не вимовляла букву «р» і, радісно стрибаючи через сходинку під'їздом, дзвінко кричала:

«Доблий ланок, а Ганна вийде?».

Катя жила двома поверхами вище із батьками. І живе досі.

Коли у Каті народилася друга дитина, тітка Таня вмовила дядь Вову (тата Каті) переїхати в село у будиночок, що залишився від його батьків, а квартиру віддати у повне володіння дочки. І вона дійсно нею геть вправно розпоряджалася.

До речі, зараз у Каті вже троє пацанів - погодок і я щиро не розумію, як у неї вистачає сил і терпіння ще й працювати в нічну зміну медичною сестрою у приватній клініці за рогом біля секонду.

Якщо чесно, то я не раз ловила себе на думці, що заздрю ​​їй.

Заміж Катя вискочила відразу після школи, звісно що вже перебуваючи на четвертому місяці вагітності старшим Кирюхою, за нашого спільного однокласника Андрія.

І як не дивно – ось уже 13 років – крім банально-побутових скарг на чоловіка, я не чула про жодну серйозну їхню сварку. А я добре знаю характер Катерини: без взаємного кохання, як у казці, вона не жила б з ним жодного дня. І наявність трьох спиногризів її б точно не зупинила.

Звичайно, мені дуже хотілося показати крихітку Ганнусю Каті, але я не знала, як їй про це розповісти.

Чим більше я проводила часу з дівчинкою, тим страшніше мені було від того, що нас розлучать. Адже будь-яка свідома доросла людина порадить мені звернутися до поліції для пошуку родини дівчинки. Але не Катя. Та сама моя Катя, з якою ми до восьмого класу грали в ляльки і мріяли про Принців - близнюків. Катя має бути на моєму боці.

Але якщо ні?

На цій думці мене перервав дзвінок на мобільний. «Катрін викликає»… Ну, ось як вона це робить? Відчуває чи що?

-Алло!

Дзвінкий голос заторохтів на тому боці динаміка.

- Привіт, люба. А чому ми досі не відсвяткували твою відпустку? І де твій "пижик"?

-Привіт, Катюш. Так стільки справ, закрутилася... Ще й дурня якогось випадково зачепила капотом.

-Ого, а друзі тобі навіщо? Що потрібно? Хочеш я Андрюху відправлю машину полагодити?

- Вже все добре, дякую тобі! Не турбуйся, ти ж знаєш, у мене є чудо-Михайло!

- Ось казала тобі ще у школі, що він у тебе закоханий! Такого чоловіка проґавила. У тебе кава є? Чи хочеш – підіймайся до мене? Мої мужики у спальні захоплені новим Лего за всі гроші світу, так що хвилин 20 тиші ми маємо залізно.

Я зрозуміла, що більше приховувати Ганнусю від Каті не хочу, та й дуже мені хотілося комусь відкритися. Комусь, хто скаже, що я не з’їхала з глузду. До того ж Катя ще й як ніхто інший знає, як я виглядала в 5. І в 15, і в 25.

- Катю, мені потрібно тебе де з ким познайомити. Спустишся?

- Трясця, або мужика, або кота в будинок притягла. Сподіваюся, таки мужика. Іду я, йду, став чайника.

Вона поклала слухавку. Зворотнього шляху не було.

Зараз мені озвучать мій діагноз.

Галюцинації? Шизофренія? Розлад?

Зрештою Катя - медсестра і мала вивчати таке.

- Ганнусю, будеш какао?

З кімнати, голосно тупаючи, прибігла розрум'яна крихітка.

– Буду! А цукерки є?

– Навіть відкриємо нову коробку. Зараз до нас дуже гарна пані в гості прийде.

- Ура! А коли Аріель повернеться? Адже їй уже мали пошити нову сукню. Ця пані принесе Аріель?

Чорт, Аріель. Сьогодні поки Ганна спала, я пронеслася всіма найближчими магазинами іграшок. Ніде навіть схожих Барбі на цю немає.

Двадцять п'ять років взагалі-то минуло. Або вони зараз десь мають продаватися точно, адже у Ганнусі вона була ще вчора зовсім нова?..

Питання залишалося відкритим.

Розглядаючи нові моделі ляльок, я з сумом зрозуміла, що Аріель незамінна і потрібно шукати таку на барахолках в інтернеті. А поки що я купила малютку-барбі. Теж русалоньку, але меншу. Потрібно відволікти дитину, допоки не знайду нову Аріель. Я не допускала навіть думки – зізнатися Ганні, що Аріель з її життя зникла назавжди. Занадто болісно це проживалося у моєму дитинстві. У неї такого не буде.

Коли Катерина подзвонила у двері (звісно ж два коротких «дзинь»), Ганна радісно вибігла в коридор її зустрічати. Діти люблять гостей. До того ж вони не приховують цікавість в такому віці. Я машинально пройшла темним коридором і відчинила двері. Пропускаючи Катю в будинок, я простягла руку і ввімкнула світло.

Катя побачила дитину позаду, перевела погляд на мене і підняла брови.

Ганночка голосно привіталася, Катя у відповідь менш впевнено промовила «Вітаю!»