Глава 9. «Дорослі казки»

Ні, я не забула про те, що ця дитина дивним чином опинилася у моєму будинку. Ба більше я вже запідозрила у себе деякі ознаки психічних відхилень. Уважно прогуглила симптоматику і зрозуміла, що мені і жити взагалі такою не можна.

Тому я згорнула пошукову сторінку там, де читала, і вирішила, що я хочу мало не вперше в житті пустити все на самоплив.

Просто десь у глибині я була шалено рада таким змінам і звідки б вони не взялися, хай їх хоч сам диявол мені приніс у обмін на душу, мою душу заради такого можна і проміняти. Все одно повернуть. З доплатою.

Я була потрібною.

Я мама? Це таке відчувають мами? Але чому вони тоді так рідко посміхаються?

Чому не регочуть у все горло зі своїми малюками? Чому не грають у ляльки?

Чому завжди так усім незадоволені?

Дорогий Миколаю, будь ласка, давай домовимося - ти не забереш у мене цю нагоду побути мамою, а я ніколи не стану однією з тих, які завжди незадоволені своїм дитинчам. Справедлива угода, чи не так?

Я відійшла від іконки та підійшла до дзеркала. Щось змінилося в моїй зовнішності за ці кілька днів. Може волосся відросло, подумала я. Моє непробачно відросле видовжене каре виглядало насправді геть неохайно, як і сірий светр під горло, заправлений в сині звужені джинси з високою посадкою. Повна відсутність косметики. Що ж, дівчино, може вам час дорослішати!

Але це не псувало образ. Навіть посвіжішала за ці дні – підсумувала я. Та й щоки не такі запалі. Ти ж з Ганнусею тепер хоч їси.

Мені завжди здавалося, що коли у мене буде дитина, це буде важко та кропітко. Що мені доведеться змінити докорінно все моє життя, готувати тільки корисну їжу, закинути роботу і переодягнутися в накрохмалений білий фартух і посміхатися, як сама Брі з Відчайдушних домогосподарок.

Спочатку мене це дуже лякало. Потім, з року в рік мрія завагітніти мені здавалася все більше нездійсненною, я стала навіть хотіти такого клопоту.

Я щиро обурювалася, коли подруги скаржилися мені на своїх дітей. Може тому згодом вони й пішли іншою дорогою, а точніше лісом.

Я буду іншою – говорила я собі. Я буду ідеальною мамою - впевнено обіцяла я комусь у Всесвіт.

І ось з роками таких обіцянок я зрозуміла, що їх ніхто власно і не слухає. А тому просто перестала доповнювати цей перелік за непотрібністю.

Чужі діти мене моторошно напружували своїм криком, плачем та вічним іграшковий торнадо. Чужі мами мене загалом перестали цікавити. Я почала жити за принципом – я вас не чіпаю і ви повз проходьте, бажано тихо, чи хоча б швидко.

Я перестала вірити у казки. У дитинстві всім нам кажуть, що якщо ти будеш гарною дівчинкою, то обов'язково отримаєш натомість те й інше.

Ні, доросле життя так не працює.

Плач - не плач, проси - не проси, ходи на курси візуалізації чи заперечуй усе – нічого з цього не впливає на те, що ти отримаєш у підсумку.

І ось тепер у сусідній кімнаті на моєму ліжку спить дівчинка. Зовсім ще маленька.

Півгодини тому вона просила мене, дорослу скептично налаштовану тітку, розповісти казку.

 А знаєте що? Роки заперечення зникли в ту хвилину, коли вона лягла поруч, взяла мене за руку маленькою теплою долонькою і уважно слухала про двох відчайдушних білченят Зіроньки і Квітоньки, які самовіддано рятували свій ліс від небезпеки і наш Світ від поганих людей.

І всі ці лісові мешканці, що живуть у своїх маленьких хатинках  на деревах та говорять між собою, для мене з цього моменту виявилися реальнішими, ніж ненависний листопад за вікном.