Глава 7. «Чи купити щастя за гроші?»

Наступну половину дня після повернення з СТО я розважала Ганночку і себе від нав’язливих дивних думок, як вміла. На обід у нас були млинці з Нутеллою та ромашково-м’ятний чай.

Хоча на чай мені довелося Ганнусю вмовляти – виявляється діти не люблять трав'яні напої. Поміркувавши кілька хвилин, які аргументи можуть спрацювати, я заглянула на верхню полицю в холодильнику та на моє щастя знашла баночку обліпихи, засипаної цукром.

Яскраві жовті ягідки на прозорому дні заварника здалися дівчинці достатньо переконливими та апетитними. Вона зробила перший ковток із чашки із обличчям досвідченого дегустатора і підсумувала, що це дійсно смачно.

Декілька разів Ганнуся захопила мене зненацька, запитуючи, коли прийде бабуся Надя та чому деякі меблі не стоять на своїх місцях. Не знайшовши розумну відповідь, я вирішила переключити її увагу на більш цікаві для її віку речі – мультики. До того ж ми домовилися, що ввечері підемо за новими іграшками та піжамкою.

Досвід ведення переговорів з дорослими – виявляється дуже необхідний досвід у спілкуванні з дітьми. В решті решт, всі ми ними колись були і в якійсь мірі залишаємося дітьми до самої старості. Хтось більше, хтось менше. Як хліб, який черствіє по-різному, все залежить від зберігання.

Незважаючи на дивність ситуації та перелік питань в моїй голові до Всесвіту, що тільки збільшувалися, треба зауважити, що день пройшов дуже весело та швидко.

Тому, коли старий настільний годинник з гравіюванням на підставці: «Нашій Надії 55! Від усього дружного колективу», який безперебійно йшов понад 35 років та був трохи старшим за мене, мелодійно відстукав 17-00 ми з Ганнусею швиденько зібралися і вже за 20 хвилин стояли на ґанку мого під'їзду.

Я вирішила, що ми підемо в найбільший торгівельно-розважальний комплекс міста, до того ж він знаходився всього в одній зупинці від мого дому. Дощу, на мою велику радість не було, хоча цілий день він не припинявся, змушуючи небо виливатися все новою та новою порцією студеної води.

- Давай ручку! - Сказала я Ганнусі і подивилася їй в обличчя. Чи мені здалося, чи воно справді було дуже задоволеним.

Пам'ятаєте цю масляну посмішку Чеширського кота в сучасній екранізації Аліси з Джоні Деппом? Так ось, щойно я побачила саме її на маленькому ніжному обличчі.

Ми, дорослі, вже настільки звикли і до походів магазинами, і в кіно, і до свят, до подарунків, що не надаємо всьому цьому особливого значення - ну є і є, головне, щоб грошей вистачило.

Але діти, діти радіють навіть такому незначному походу в магазин за іграшками. Думаючи зараз про похід за іграшками, Ганночка і припустити не могла, в який яскравий світ із сотні кольорових вітрин з вогниками та блискучими коробками вона потрапить.

Я з віком забула, як почуває себе дитина, яка ще вчора чекала на копійкову пенсію бабусі, а сьогодні отримала дозвіл вибирати в кошик все, що схоче. Я повинна була згадати це почуття, мені воно було життєво важливим.

І я згадала. Згадала, як багато цікавих речей було у моїх подруг, і як хотілося мені щовечора з татом за руку йти зустрічати маму з роботи, а на зворотньому шляху зайти в магазин, обрати гарну ляльку, або ведмедика, або мильні бульбашки.

Я дивилася  зараз на цю непідробну дитячу радість в очах Ганночки, на її широченну посмішку і згадувала, як багато разів уявляла себе на її місці зараз.

Тихенько, потайки від бабусі, щоб не засмучувати її, підходила до маленької золоченої іконки Святого Миколая і просила подарувати мені маму на Новий рік, потім на День народження і так по колу. Бабуся Надя казала, що Миколай виконує бажання, але мої ніяк не збувалися.

Із року в рік. Доки я не подорослішала і просто не перестала щось просити. Я зрозуміла, що є у цьому світі є речі і події, які не підвладні диву.

І ось сьогодні я побачила в очах Ганнусі спростування того, у що вірила більше за все - не усі мрії здатні здійснити гроші. Все ж таки інколи справа у диві. Неможна купити бездітній жінці дитину, неможна подарувати маму осиротілому малюку. Щось тепле лоскотно побігло по правій щоці і зупинилося біля сережки. Сльоза, це була сльоза.

«Що ж, ще не втрачена у вас людяність, Ганно Станіславівно, ще є шанс» - про себе промовила я і швидко витерла солоний слід, щоб Ганнуся не помітила.

Їй було не до мене. Вона обирала меблі для лялькового будиночка, повсякчасно зиркаючи на відділ з ляльковим посудом і одежею.

По поверненню з шопінгу думки ніяк не могли скластися у моїй голові і не давали мені спати. Вони мов підкидували мене на ліжку й втомившись чинити їм супротив, я сіла.

Намацала ногами в темряві капці і навшпиньки пройшла в коридор, де в одному із ящиків комода серед чеків та квитанцій за квартиру, я на самому дні знайшла ту саму маленьку іконку. Рамка втратила свою позолоту і була більше схожа на

монетку в 50 копійок кольором та потертостями, але образ Миколая був, як і раніше, яскравий і виразний під тонким пластиком.

Я взяла іконку і повернула її на колишнє місце у вітальню.

Це я прибрала її звідти у день смерті прабабусі. В той самий день, коли померла моя Надія.

Після цього заснути в мене вийшло менш ніж за 30 секунд і це був мій особистий рекорд. Адже багато років безсоння – було моїм другим ім'ям та стало звичним.

Засинаючи, я хотіла сказати Святому, що можливо була не права, але лише посміхнулася, подивилася на мирно сплячу малечу посеред ліжка, і самими губами мовила:

«Миколає, дякую! Добраніч!»