Глава 6. «Маленька старенька»

У магазині Ганнуся розгублено закліпала очима.

В мене виникло відчуття, що вона вперше потрапила до супермаркету, але я розуміла, що це навряд чи, адже у кожному спальному районі країни зараз у будь-який час доби можна купити майже все.

На місці маленьких родинних магазинів, що працюють виключно за розкладом «від» та «до», нарум'янених продавчинь з незадоволеним обличчям і мізерного асортименту, як гриби розросталися гіганти з розкладом роботи 24/7, клієнторієнтованою корпоративною етикою та вибором на будь-який смак та гаманець.    

У цьому раю для любителів поїсти під штучним світлом білих ламп створювалося хибне відчуття, що тобі завжди раді.

Так, тут можна було купити все. Тільки найнеобхідніше для радості тут не продавалося. Воно взагалі не продавалося.

Я судомно розмірковувала, чим можна годувати 5-річну дитину. Можливо, у них якесь особливе харчування? А смажене їм можна? А гостре?

Повагавшись, я взяла найдорожчі пельмені з приміткою «Дитячі». Ну раз дорогі, значить хороші, значить дитині можна. Маленька Ганнуся, подивившись спочатку на кольорову пачку «Бабусині радощі», потім на мене, комічно зморщила носика:

-Ти що пельмені купуватимеш?

І змовницьки понизивши голос сказала:

– Бабуся каже, що їх без душі роблять.

Я вирішила підіграти:

- А як тоді бути?

- Легко і просто! Купи м'яса і сама наліпи. Вклади у кожен пельменчик всю душу. Ось тоді вони будуть корисні! Соромно не знати такого!

На мить мені здалося, що на мене дивиться зараз моя бабуся. Але як маленька дівчинка так точно скопіювала інтонацію дорослої  людини, яку просто фізично не могла знати?

На думку спало, як в дитинстві бабусина колежанка називала мене «маленька старенька». Здається, я зараз розумію, що вона мала на увазі.

Звичайно я вміла і любила ліпити пельмені. Безперечно, домашні вони набагато смачніші. І зрозуміло, що  я сто років їх уже не ліпила сама.

Скільки часу витратити марно заради себе однієї? Інша річ, коли хочеться порадувати смачненьким когось близького.

- Добре, а що тоді ти будеш на вечерю?

- Сирнички! – радісно вигукнула Ганночка, трохи голосніше, ніж належить.  Висока пані, яка стояла поруч, обернулася, уважно подивилася на нас і посміхнулася.

Так, до таких обставин я була не готова, але сама запитала, так що нарікай лише на себе.

Я підійшла до молочного відділу та взяла упаковку жирного сиру та десяток яєць. Борошно начебто є вдома, мед теж на дні бутля наскребу.

І знову зниженим голосом Ганнуся видала:

- Сир треба домашній брати, на ринку вранці з села добрий привозять.

- Сьогодні буде з такого – твердо вголос сказала я, а про себе додала: «Маленька старенька, ти моя».

Далі я взяла велику банку мого улюбленого делікатесу з дитинства – шоколадно-горіхову пасту відомого бренду.

Великий пакет вишневого соку.

Невелику голівку шинки, тостерний сир та відповідний хліб.

Ще літр молока та власне обіцяне какао.

Щодо цих покупок Ганночка мовчала. Її увагу привернула яскрава вітрина, розташована якраз на рівні дитячих очей, ох вже ці маркетологи, зі знаменитими шоколадними яйцями та подарунками всередині кожного.

- Ти куштувала такі, Ганнусю?

- Одного разу бабуся купувала.

І знову цей дорослий погляд:

— Але ж вони нам не по кишені.

Я посміхнулася та взяла 3 штуки. Очі малої засяяли.

- Тільки не всі одразу їсти, домовилися?

І вона радісно закивала голівкою.