Глава 5. Поставити діагноз через гугл

Я думаю, вам точно цікаво, чому ця дитина все ще залишалася в моїй квартирі, де ж її мати і чому я досі не в поліції, адже хтось десь її шукає і місця собі не знаходить, а я роз'їжджаю у своїх справах, закривши чужу дитини у своїй квартирі.

При цьому більшість цілком ймовірно вирішила, що я збожеволіла і вигадала собі цю дівчинку, щоб не бути такою самотньою. І знаєте, вони мабуть праві, адже я і сама так вирішила. Чи то я здуріла, чи то лещата не їдуть. Але вірити в те, що я вкрай з глузду з'їхала, все ж таки я була не готова.

На перші ваші запитання я відповім трохи пізніше, а поки що розберемося з другою частиною, в якій адекватна тридцятирічна жінка з вищою юридичною освітою вигадала (або ні?) собі свою копію, проте молодшу на 25 років.

Гугл. Всі ми чудово знаємо, як полегшив нам життя цей диво-пошукач. Починаючи від відповідей про вічне і прекрасне, закінчуючи побутовими запитами – на кшталт, як полагодити змішувач на кухні. Чи ви забули, що я чотири роки живу одна? Так, полагодила. Дякую, Гугл, ти найкращий.

Так ось допоки Мишко підбирав відповідний відтінок небесно-блакитного для мого Пежо, я тактовно не помічала, як він на місцевому діалекті СТО через слово вставляючи «*ять» та змістовно пояснював співробітникам, що саме він хоче.

Користуючись нагодою я гуглила психолога з досвідом роботи та нефейковими відгуками на сторінці.

За першим ліпшим вказаним номером слухавку взяв секретар та

сказав, що найближчий вільний час прийому 11-00 17 листопада, тобто, через тиждень.

«Раніше – ніяк, що ви – що ви, постійні клієнти, все розписано.»

Треба ж, виявляється, є ще постійні! Раніше я думала, що найкращий антидепресант – це вдалий шопінг та пляшечка мартіні в гарній жіночій компанії. Але ні, як виявляється, не всім допомагає. Хоча чого мудрувати, сама шукаю гарного фахівця з латання людських душ і чорних мозкових дір.

Не те, щоб я погано ставилася до цієї професії, хоча частка недовіри таки промайнула вище. Просто я прислухаюсь до порад тільки тих людей, хто досягнув помітних успіхів у тій сфері, у якій дає поради . І тут я завжди згадую нашу шкільну психологиню: середня жінка середнього віку, яка одного разу так репетувала на свого бідолашного синочка-першокласника під вікнами мого класу, що наша вчителька, червоніючи від незручності перед нами, поспішно зачинила вікно.

До речі, вона, психологиня, ніколи не була одружена, а сина «привезла» на п'ятому курсі після літнього відпрацювання десь за фахом.

Бабуся набагато пізніше мені про це розповідала, як і те, що він, той самий син, поїхав кудись за кордон і навіть не телефонує бідолашній самотній матері.

На цьому першому дзвонику моє бажання отримати допомогу/пораду від сторонньої людини було вичерпано. Я нагадала собі, що я розумна і раціональна людина, яка знаходить вихід у 99% життєвих ситуаціях.

І до того ж – якщо я все вигадала, то чому цю маленьку дівчинку усі бачать?

Ось учора в магазині жінка у черзі сказала мені, що донечка схожа на мене, як дві краплі води, а охоронець запропонував взяти візок для дітей у вигляді машинки.

То ж, кажу вам – нор-маль-на я. Але це не точно.

Ось ви колись бачили себе збоку? Ні-ні, я не про відображення у дзеркалі. У дзеркалі ми бачимо лише те, що хочемо бачити. Те, що дозволяє нам бачити наш мозок. Сьогодні він каже: "Ти прекрасний!" і вуаля, по той бік срібного глянцю на нас дивиться бездоганної вроди Нарцис.

Іншим часом голосок у твоїй голові мерзотним пошепком зі дня у день стверджує тобі, що ти стара зморщена марна калоша. Ти боязко підходиш до дзеркала і звідкись здалеку на тебе дійсно дивиться залякана старіюча людинка.

Дзеркало професійно і без спотворення виявляє те, яким ти вважаєш себе сам. Але як тоді ти по-справжньому виглядаєш з боку?

Тебе покажуть таким екрани моніторів. Але не на відео, де ви з друзями позуєте в об'єктив камери, і не на весільному диску, де ти в головних ролях. Ні, не там, адже це теж чергова роль, що була вигадана твоїм мозком.

Інша річ відео, де ти випадково проходиш повз камеру і навіть не

здогадуєшся про її існування. У ньому і є ти, такий ти, який без прикрас чи суб'єктивних оцінок. Той ти, якого одного разу (або багато разів) полюблять/полюбили.

Саме таким тебе бачать більшість випадкових перехожих. Тих самих, яким глибоко байдуже твоє життя. Продавець на касі, менеджер у магазині електроніки, провідник у потязі… І знову ж таки тільки до того моменту, коли мозок накаже сприймати тебе так чи інакше.

До чого це я веду? Я підходжу до опису того вечора, коли забрала чужу дитину із садочку та посадила у свою автівку. Весь навіжений потік моїх думок описати неможливо, та я й не ризикну. Але уявіть, що відбувалося у мене в голові, коли в дзеркало дальнього виду я дивилася на розгублене дитяче личко, яке

немов щойно зійшло з чорно-білих фотографій мого дитинства із нашого сімейного альбому.

І якби не було цих фото, я б не знайшла нічого спільного з собою, крім прямого русявого волосся і великих каро-зелених очей, що не така вже й рідкість. Ба більше, я впевнена, що якби мені зараз показали точну копію дорослої мене, я б визнала її недостатньо красивою та негативно замотала головою.

Адже ми хочемо, щоб нас бачили так, як ми відбиваємось у дзеркалі, але не готові до інших думок щодо сприйняття, як ми виглядаємо. Сучасна одержимість селфі це ще раз доводить, до речі.

- А ти моя справжня мати? – мої роздуми перервав голос малечі з

заднього сидіння, і не дочекавшись відповіді, якої в мене б і не знайшлося, вона впевнено сказала:

– Я знала, що ти не померла!

Мене почало аж тіпати, в перед істеричному стані я звернула до найближчого паркінгу біля магазину, потрібно було заспокоїтися перш, ніж керувати далі машиною.

Зупинившись, я не знаю скільки хвилин просиділа спершись на кермо і закривши очі.