Глава 3. «7 листопада»

Я подивилася на ляльку, що лежала на підлозі біля ліжка. Ймовірно уві сні Ганнуся її випадково скинула.

Тихенько, щоб не пробудити малу, що безтурботно спала, я підійшла і підняла яскраво волосу Аріель.

Зайшла до кухні поставити чайник грітися, помітила, що залишився останній сірник.

Але він не підвів і сині язички теплого полум'я заграли на нержавійці. Ранок був як зазвичай холодним і дощовим.

Листопад мало коли тішить сонячними днями. Цей не був винятком. Велика стара груша за вікном загрозливо стукала по відливу, збиваючи з такту дощ.

Я подивилася на Арієль. Бежеве плаття в різнокольорову гусячу лапку. Цей візерунок неможливо забути. Рожевий, помаранчевий та соковито-жовтий - такі знайомі мені з дитинства кольори.

Бабуся зв'язала цю сукню із рештків. Основним виробом був новий светр, який вона мені урочисто подарувала на 1 вересня - день, коли я вперше пішла в садочок. У той самий садочок, до речі, з якого я учора забрала маленьку дівчинку.

Пам'ятаю, як я засмутилася, побачивши цей подарунок, бо я чекала на Барбі. Таку,  з шовковим білим волоссям, в красивій рожевій сукні принцеси, крихітних туфлях на гладких гумових ніжках. Таку, як у всіх дівчат у дворі. Або ще кращу.

А натомість переді мною лежав якийсь светр, та ще й не куплений у магазині, а зв'язаний бабусею.

Я пам'ятаю, як нервово скинула светр з ліжка і сказала, що я таке носити не буду.

Що-що, а дуже категоричною я була з малих років. Згадала я і бабусині сумні очі в той момент і як вона мовчки складала цей светр на полицю в шафі. Більше я його не бачила.

Сльози покотилися моїми щоками. Ті самі - тихі, але найсолоніші. З глибини, з того грудочка, який защемило десь у центрі поміж грудей.

Чайник почав грізно сопати і боячись розбудити Ганну, я зняла його на порожній пальник. Дві ложки кави без гірки та ложка цукру.

Старі турки. Якби вона могла говорити, то розповіла історію моїх настроїв краще будь-якої людини, яка зветься моїм другом. Якщо на її дні є хоч ложка цукру – туга поїдає мої думки. А якщо ложок дві і більше, то все - депресія навідалася до хати, запасайтеся кавою і цукром про запас.

Згадала! Я згадала, коли бабуся подарувала мені цю ляльку. 7 листопада. Саме після того, як листоноша приніс їй пенсію. Я точно знаю, що пенсію завжди приносили 7го. Ми багато років з місяця у місяць чекали на це число. Бо грошей було негусто.

Третя пенсія з того злощасного першого вересня та мого невдоволення подарунком.

Мабуть стільки коштувала ця чортова лялька в той час. Три пенсії. А ще й найкраща: не така, як у всіх, а з червоним волоссям і трикотажним хвостом русалки, суцільно прикрашеним блискучими зеленими лелітками.

Моя люба бабусю, якби ти тільки знала, скільки я зараз згодна віддати за той светр, зв'язаний твоїми люблячими руками…

Я взяла ляльку до рук, почала розгладжувати об'ємне плаття, притиснула її до себе, вона пахла свіжістю та гарною гумою. Але найважливіший її запах для мене – це запах

бажаної іграшки, мрії крихітної дівчинки і безтурботного дитинства, коли сонце яскравіше, дерева вищі, а люди добріші.

- Ти чого плачеш? Аріель тебе образила, чи що? - почула я голосок за своєю спиною.

Мала стояла босоніж на холодному кахлі в моїй футболці, яка на ній більше була схожа на розтягнуту сукню з уподобаного жителями нашого району магазину секонд-хенду на розі моєї вулиці. Великими сонними очима дівчинка дивилася на мене, щиро нерозуміючи, чому я плачу.

- Та що ти! Мене ніхто не скривдив, ми просто дивилися у вікно на дощ. Давай я знайду тобі теплі шкарпетки і підемо вмиватися?

Я однозначно не готова була в одну мить стати дбайливою матусею, але я намагалася як могла.

Проходячи повз календар, я пересунула дату на сьогоднішній день. Вівторок, 9 листопада.