Глава 2. «Це ваша дитина чи ні?»

У мене тремтіли руки. Я вийшла з машини і ватними ногами, неоминаючі калюжі, швидко підійшла до хвіртки дитячого садочку номер 47, раніше відомого мені, як «Ромашка» і на мить завмерла.

Невелика двоповерхова будівля затишним жовтим світлом вікон другого поверху освітлювала територію. Дитячі павільйони були розташовані так само, як і раніше, з боків від головного входу. Іржаво-червоний метал гірок, розфарбованих в різні кольори машинок та дугоподібних конструкцій під сірою стіною листопадового дощу відгукнулися ностальгічним смутком у моєму серці.

Але я була рішуче налаштована і відігнавши нездорову меланхолію геть, піднялася на ґанок і потягнула на себе важкі дерев'яні двері.

Розсудлива частина моєї сутності була впевнена, що зараз вахтер, розсміявшись мені в обличчя, скаже, що ніяких Ганнусь Кармазь тут немає і принаймні останні 20 з гаком років не було.

Мене зустріла невисока зморщена бабуся з дбайливими очима і показала, як пройти до завідувачки. Я піднялася на другий поверх. У коридорі було дуже тепло і затишно, пахло сосисками і гречаною кашею - такий смачний і знайомий запах з дитинства. По два боки були розташовані яскраво-зелені двері з кольоровими вітражними вікнами, згори над кожними дверима були намальовані мультиплікаційні персонажі. Мабуть за назвою груп. За дверима було тихо і темно. Кабінет завідуючої розташовувався в кінці коридору.

Гномики, Крижинки, Тигренята, Слоніки...

 «Завідувачка. Краснощокова Л.В.»

Я постукала і увійшла до кабінету. Різке яскраве світло вдарило мені в очі, в кабінеті було дуже тепло, навіть задушливо.

У мене запищало у вухах і різко почорніло зображення.

Намагаючись не впасти, я якось повільно і незграбно сповзла на підлогу на порозі.

І перше, що я відчула, отямившись – різкий удар нашатирного спирту по ніздрях.

Дві жінки середнього віку з такими ж добрими очима, як у вахтера знизу, метушливо намагалися привести мене до тями і посадити на стілець.

Та, що старша, як потім виявилося - нянечка, зойкала, голосила і крутила навколо мене бавовною із нашатирем.

Друга, вона ж завідувачка, стривожено дивилася на мене і питала щось.

Але у вухах продовжувало дзвеніти.

Адже я так і не встигла повечеряти, так само як і пообідати. З часів розлучення  непритомність через голод – моя стандартна проблема. 

Але зараз справа була навіть і не в цьому.

У дальньому кутку кабінету на маленькому білому стільчику тихо сиділа дівчинка чотирьох-п'яти років з мигдалеподібними очима на пів обличчя. Довге русяве волосся було розпущеним, а рівний чубчик прикривав чоло до брів. Дівчинка по-дорослому серйозним поглядом вивчала все, що відбувається. Швидше за все ситуація її налякала, але вона не плакала, а лише міцно стискала ляльку з червоним волоссям, одягнену в яскраву в'язану сукню.

На стільці сиділа точна копія мене і тримала в руках мою першу ляльку. Я назвала її Арієль на честь улюбленої русалочки із мультика. А бабуся зв'язала їй гачком гарну кольорову сукню.

Сама не знаю чому, я промовила:

- Але ж я загубила її! На дитячому майданчику, там з права, я поклала її спати на кущ бузку і забула. А потім її вже там не було...

Дівчинка пожвавішала і дзвінким чистим голоском відповіла:

- Ну, як ти могла її втратити, якщо це моя лялька? Мені її тільки вчора бабуся Надюся подарувала! Дивись, яке у неї волоссячко гладке і пахне зовсім як нове!

Я намагалася тримати себе в руках, обидві жінки завмерли і стежили за нашим діалогом. Все, що я розуміла – це те, що дівчинка дуже схожа на мене 25річної давнини, яка знає все про мене (або навчили? Хто? Для чого?) і десь знайшла мою загублену в дитинстві ляльку.

Побачивши мою розгубленість, завідувачка невпевнено звернулася до мене:

- Дівчино, то це не ваша дитина? Або ваша? Ви знайомі? Я щось нічого не розумію.

Вона повернулася до няньки:

 - Катерино Андріївно, напевно, таки дзвоніть в поліцію, хай вони розбираються...

В цей час дівчинка підхопилася зі стільця і побігла в мій бік, вона пригорнулася до мене і підняла на мене свої величезні оченята, у куточках я побачила дві горошинки сліз.

- Мамо, матусю, рідненька, мені так було страшно. Мені казали, що ти померла.

Вона так міцно притискалася до мене, що я відчула, як стукає її серце.

Погляди жінок були спрямовані на нас, і я тихо промовила:

- Не треба поліції. Ми поїдемо додому.

Взявши на спинці стільця маленьку коричневу курточку, я машинально дістала з рукава бордову шапку та шарфик (звичка ховати шапку в рукав родом з дитинства зберіглася у мене аж досі). Речі були мені знайомі до дрібниць. Я подала їх Ганні, вона мовчки їх вдягла і взяла мене за руку. Коли ми спускалися сходами, я почула за спиною гучний шепіт нянечки:
- Позбавляти прав таких матерів! Як це - це знати, де твоя дитина!

І вже не пошепки по-бабські заойойкала.

А я все намагалася згадати, на яке ж свято мені бабуся подарувала цю мою найпершу Барбі.  

Але пам'ять певно була так само шокована, як і мої ватні ноги.