Глава 1. «Хто взагалі телефонує на домашній номер?»

Сьогоднішній день не вдався від початку.
Якийсь дурень вибіг на червоне світло саме перед моєю автівкою.
Підсумок: пом’ятий капот.
Добре, хоч сам живий-здоровий залишився. Бідолашний відбувся розбитим чолом і легкими забоями. Від «Швидкої» категорично відмовився, через це я мало не силоміць запхнула його у авто і повезла до найближчої лікарні.
Дорога була переповненою вкрай, навігатор показував затор на кожному наступному перехресті, місто наче збожеволіло, але мою увагу знову і знову привертав цей здоровезний хлопчина з грубими, але, на диво, пропорційними рисами обличчя і добрими очима, що сидів на сусідньому сидінні.
На вигляд йому років 30, не більше. Можливо навіть мій одноліток, проте поведінкою більш схожий на підлітка.

Чорне пряме волосся частково прикриває високе чоло і плутається десь серед довгих вій. Мені здалося, що воно має страшенно дратувати погляд, бо особисто у мене виникло бажання відкинути того чуба, щоб не заважало роздивитися величезні очі сталевого кольору.
Хто зна, можливо якби цей хлопчина потрапив на капот до якого-небудь режисера з Голівуду, то вже завтра б про нього говорив увесь світ, як про найкраще відкриття року.
Але на жаль, не цього разу.

Його стара сіра куртка після контакту з моєю не найчистішою машиною і калюжами тепер стала ще й брудною, а зношені руді черевики, які хоч і вибивалися із загальної сірої гами, але більш за все - були не значно молодшими за самого власника, сьогодні постарішали ще. Цей хлопчина безперечно дуже бідний, і, що є швидше за виняток, аніж як наслідок для незаможних людей – напрочуд закоханий у життя.

Шляхом до лікарні він розповідав мені, яка чудова погода,  який він щасливий, що зі мною познайомився, що сьогодні  взагалі не збирався нікуди йти, але цей Микола – такий дивак («Який Микола? може брат?») і, що вдома на нього чекає мила дворняга на ім'я Джек та ручний ворон на ім'я Горобець.
Насправді ж погода була жахливою і його гарного настрою я аж ніяк не розділяла,  дещо пускала повз вуха. І все ж таки повернула надто зацікавлений погляд від його зовнішності на ситуацію на мокрій дорозі та лівий дворник на лобовому склі, який знову заклинило.
Коли я нарешті переконалася, що постраждалий житиме довго, ну, або принаймні в тому, що ранкова ДТП ніяк не позначиться на якості його життя, я практично насильно вручила йому найбільшу грошову купюру зі свого гаманця на «заспокійливе» та засоби від забиття.

І чкурнула на роботу.

Марія, моя колега та бойова подруга, звичайно ж мене насварила.

- Навколо стільки шахраїв, переконана, що це теж один із тих, хто буде потім тебе шантажувати.

Я посміхнулася і відмахнулася від поганих думок. Ось було щось у ньому добре, такий собі міський божевільний - такі ходять вулицями і посміхаються котикам.

- Мань, та й що з мене взяти? Мій старий «пижик» точно не підходив під ідеальну жертву для заздалегідь запланованого злочину.

- Ну, дай Боже. Де ти їх завжди знаходиш, цих йолопів?
- Мій магніт завжди зі мною!

Щоправда, капот пом'яв. Треба Михасю (мій колишній однокласник, майстер на всі руки ще з тих часів, трієчник і веселун, нині власник СТО) зателефонувати, нехай гляне, в яку копійку мені обійдеться ця ранкова пригода.

Гріє душу одне - завтра перший день моєї законної відпустки. Мене завжди туди наш бос - Борис Миколайович - невисокий червонощокий чоловік середнього віку, надмірно метушливий, але при цьому ненав'язливий - відпускає з легкою душею.

По-перше, тільки я можу в геть нецікавий для цього сірий місяць листопад попроситись у відпустку.

По-друге, я завжди залишаюся в місті, а отже у зоні досяжності у випадку різкої необхідності. До речі, втрата його улюбленої ручки у нашому офісі дорівнюється до найстрашнішого форс-мажору і потребує термінового вирішення.

Ну, і по-третє, робота за останні чотири роки стала мені ближче за дім. Отже всі знають, що після того, як я кілька днів вдосталь надивлюся мИлодрам і відісплюся, я знову буду сидіти у своєму кріслі та з захопленням слухати корпоративні плітки.

Чому ж я так безталанно витрачала свої відпустки?

Чесно? Не знаю. Не знаю, як можна інакше. Я саме та людина, що бачила море тільки в кіно, хоча живу в кількох годинах на машині від нього.

Так сталося, що я росла з прабабусею. Коли я народилася, їй вже було 62 роки. І вона намагалася працювати, бо пенсії у нашій країні, як всі знають, занадто малі.
Зараз мені 30. А моєї прабабусі чи бабусі Надюсі (так кликала я її в дитинстві і в принципі так продовжую подумки звати і зараз), моєї єдиної близької людини в цьому світі, вже 4 роки як немає.

Я пам'ятаю, як вона захворіла, але старанно приховувала від мене, що лікування не дає результату.

Але вона не здавалася.

Різні лікарі, рецепти, народна медицина, якісь знахарки і мольфарки, молитви...

Ми обидві боролися за її життя – я і моя Надія, і як я зараз розумію, у нас була одна мета: не допустити, щоб я залишилася зовсім одна в цьому недружньому світі.

Але вже 4 роки я одна.

Моя мати померла, коли мені було 7 місяців.

Автомобільна аварія.

А її мати, тобто моя бабуся, сказала, що в неї «занадто золоті руки, щоб відпирати пелюшки». Вона була піаністкою і поїхала через пару місяців після мого народження до столиці тодішньої великої країни за найкращим життям. Якщо вірити оповіданням далеких родичів - її також вже немає серед живих. Але я не перевіряла інформацію.

Я зовсім не пам'ятаю маму. Знаю тільки, що у неї були жваві зелені очі. Моя прабабуся казала, що в нас однаковий погляд. Хоча колір очей у мене швидше ближче до карого. Як у тата. Він живе на островах в Іспанії, раз на рік на мій день народження надсилає мені 500 євро, формальну листівку та періодично шле світлини його нового життя в один з месенджерів. У нього троє дітей, чорнява дружина-іспанка та великий будинок на березі моря.