Загублене каченя

Ця історія трапилася в одному українському селі. Ще перші півні не проспівали, як качка Кока здійняла галас та забігала по подвір’ю, бо трапилася в неї велика біда…

-  Ой яка ж в мене біда! Де ж моє каченятко? Де ж моє дитятко? З шкарлупинки вилупилось та кудись поділось. Як мені бути, що робити? Сусідоньки мої любі, чи не бачили Ви раптом моєї  донечки? – панікувала качка Кока.
-  Ні, нажаль… - відповіла курка із сусіднього двору.
-  Ой-ой-ой!!! – тримається крилами за голову і біжить шукати каченя далі. 
А тим часом десь у лісі загублене каченя побачило звірят, які разом в ігри грали:
-  Привіт. А визнаєте – хто я ?
-  Ні! – викрикнуло зайченя і побігло. А за нам стали тікати усі звірята, бо, мабуть, злякалися вони жовтого пухнастика. 
-  Вони не знають хто я; - засмучено каже каченя, - Я теж не знаю. Замість носа – якийсь клюв. Замість хвостика – пучок. От калюжу віднайду, подивлюсь на себе і одразу Вам скажу хто я така; - підстрибує навколо себе і шукає калюжі. - Де ж калюжу знайти? Може тут? Немає. А тут? – заглядає навколо.
-  Немає тут калюж, бо не було дощу, - наближаючись до каченя промукала корова Тася, поправляючі свої великі окуляри, – Треба, щоб сонце вкрилося хмарами, тоді й дощ піде.
-  А ти хто?
-  Я Тася, корівка-розумниця, всіх молоком пригощаю, книжки постійно  читаю і багацько всього знаю. Тому і кажу, що треба дощу, якщо хочеш калюж.
Як тільки корівка Тася це сказала, грім прогримів і почало крапати скрізь. Нарешті з’явився дощ:
-  Хто мене гукав?
-  Це я, - здивовано пролепетало каченя, - мені калюжі потрібні, я хотіла подивитись на себе і зрозуміти хто я така. Ой, що це таке? Я така мокра! Де ж мені сховатися?
-  Побігли в кущі, - запропонувала Тася і вдвох вони сховалися від дощу у кущах.
-  Якось дивно виходить, чекають на мене, виглядають, але як тільки я приходжу, одразу всі ховаються,- трішки образився дощ, ще трохи покружляв с теплими краплинками і пішов.
А каченя побачило калюжі та й каже:
-  О-о-о! Стало так багато калюж! Зараз всі порахую! Раз-2-5-1-9! Всього 4!
-  Хто це тут рахує неправильно? – каже корівка Тася, - Зараз порахуємо правильно всі калюжі. 1-2-3-4-5. Всього 5 калюж. Зрозуміла?
-  Звісно! Дякую, пані Тасю. Я така гарна в цих калюжах, на качечку схожа.
-  А ти і є качечка, тільки маленька. Каченя.
Поки вони рахували калюжі, стало зовсім темно. Повела корівка курча до себе у гості. 
-  Аааа,- позіхає каченя,- спати хочеться…
-  Зараз я тобі постелю,- каже Тася,- заночуєш у мене, почекай.
Поки корівка пішла взяти свіженького сіна, каченя вже вирішило втікти:
-  Щось не хочу я тут спати, піду пошукаю інше місце.- йде у темряву.
-  Каченятко, ти де?- питає налякана корівка.- Куди воно зникло? Хоч би не загубилося.
А тим часом в одному сільському дворі один кіт жаліється на своє життя:
-  Вночі комарі спати не дають, а вдень… Там танці, там пісні! Нема де і поспати. Ось тут ляжу. Може ще й сон побачу,- примуркочує кіт, звертаючись у клубочок.
А каченя у лісі побачило багато різної краси:
-   Ой , як кругом казково. Метелики, місячне сяйво. Все чудове-пречудове, прекрасне й яскраве. Значить недаремно я втекла від мами! – побачивши стежину, підскоками пострибало каченя, а за мить навіть не помітило, що вийшло з лісу й опинилося в чиїмось дворі. Раптом побачило велику істоту, яка була довга і кругла, лежала і махала хвостом. Каченя підбігло до дивовижної істоти, щоб побалакати з нею. – Яке ти прекрасне! Ти, що таке? Як тебе звати?
Як обурився кіт Хмарик на курча, як зашипів:

-  Кхааа! Як ти смієш це робити? Як смієш мене будити? Няв - няв! Кхааа! Геть від мене, я сказав!

Каченя злякалося і втікло, а Хмарик побіг за ним, щоб ще більше налякати, щоб не посміла більше незвана гостя на його територію ступати!
От  що може статися, якщо втекти з дому… 

Лише одну Ви правду знайте – 
із дому, діти, Ви ніколи не тікайте! 
Бо може статися таке,
Що мати Вас ніколи не знайде!

Ніч. Зовсім темно. Все навколо спить і тільки качка Кока не спить, бо шукає своє загублене дитя.
-  Кпя-кря-кря! Ой, біда! Моєї каченяти так ніде й не знайшла! – знову тримаючись за голову крилами, біжить Кока, не знаючи куди.

А каченя десь йшло, так втомилося, побачило світло в чиємось дворі і вирішило там зупинитись, бо вже зовсім не було сил йти далі:
-  Я біднесенька, малесенька, мені так не щастить. Як не один звір, так другий. Як не насварять мене, так проженуть,- плаче каченя,- втекла я від того злого звіра, думала, що перепочину, а тут і ще один,- побачивши сплячого песика, вимовило каченя,- Чи добрий він, чи злий? Сподіваюся, він мене не побачить, мені немає куди йти, а я так хочу спати.

І почало каченя тулитися до песика, щоб погрітися, прикрило очі і ледве шепоче:
-  Я хочу до мами. Якби моя матуся знайшлася, я б ніколи більше не втекла.

Бідолашне каченя засинає, а песик Лайчик прокидається і каже, побачивши каченя:

-  Що за дивне створіння? Хто воно таке? Що мені з ним робити? Або налякати, щоб втекло, або у себе залишити? Та ні, нехай спить. Шкода малечу,- обійнявши лапкою каченятка, сказав пес Лайчик.

Вже ранок, а качка Кока, не спала зовсім, каченя своє шукала й не знайшла: 
-  Кря-кря-кря! Ой, біда! Ой біда! Моєї донечки ніде нема!
-  Ви чого галасуєте, кричите, куди йдете не бачите! Ледве мені на хвоста не наступили.- Сказав розлючений кіт Хмарик.
- Кря-кря-кря, котику! Ой, біда! Ой біда, донечки моєї ніде нема! Може ти бачив моє каченя? - Тут бігало одне, воно якесь дивне. Все бігало розглядало і голосно кричало. А потім мене злякалось і в Лайчика заховалось.- показує лапою на собачу будку, біля якої спало каченя, а пес Лайчик оберігав його. Зараз я проведу,- і повів кіт Хмарик качку Коку.
- Тихіше, тихіше, не шуміть. Тут створіння дивне спить.- прошепотів Лайчик.
Мати качка присіла біля донечки, кіт Хмарик біля качки Коки, корівка Тася прийшла, присіла біля Лайчика, дощик покрапав біля Тасі. І стали всі чекати, коли прокинеться каченя.