Оповідання

Ти прочитав назву мого оповідання і зацікавився, що ж саме загубили. А мені от цікаво, що загубив ти. Можливо поки ти дочитаєш мою оповідку то збагнеш що це і поділишся зі мною.

   Колись я була дуже щаслива. Багато подорожувала. Інші країни, прекрасні озера та океани. Нові враження, безтурботність та веселощі чекали мене в незвіданих місцях. А потім все змінилось. Раптово. В один день. Як і в тебе.

  Зараз я у виснажливій подорожі, яка триває вже надто довго. Радше це місія. Місія з пошуку загубленого.

  Ось я у великому саду. Тут дуже гарно. Сад всипаний кущами троянд та косариків. Волошки, еустоми та гіацинти. Я вдихаю пахощі квітів, роздивляюсь їхні пелюстки. Вони прекрасні, та я намагаюсь відшукати саме свої квіти. Ті, які росли в моєму саду. Та як би ж я знала, як вони виглядають або хоча б як вони називаються.

 - Щось шукаєте? - спитала огрядна жінка садівниця.

  - Так, я загубила все своє минуле життя. Наразі хотілося б відшукати із нього хоча б квіти.

  - А ви не шукайте. Оберіть іншу рослину і посадіть її у вашому майбутньому домі.

  - Слушна думка. Та мені здається я не зможу посадити новий сад, якщо не згадаю старий.

  - Я виростила цей на голій землі.- Вона незграбно обвела руками сад навколо себе.

  - Дякую, та я пошукаю ще.

  - Як знаєш, люба.

  Трохи далі розташувалася невеличка теплиця, я пішла туди та звернула увагу на ящик з цибулинами. Він ніби вабив мене своїм вмістом. Руки шалено перебирали цибулини різних форм та розмірів. Мені здалося, що в одній з них я відчула щось невловиме. Але що?

Мої квіти були різних кольорів, а ще здається мали пелюстки, що разом нагадували зірку. Можливо вони навіть називались ліліями.

 Цікаво було б на них подивитись.

  - О, бачу ти щось знайшла, люба? - жінка стояла в дверях теплички, спостерігаючи за мною з лагідною усмішкою.

  - Так, по троху мені вдається дещо знаходити.

    Я дістала зі свого наплічника улюблену чашку, щирий сміх мого чоловіка та ранкові промені сонця з нашої спальні.

  - Бачите, я багато чого відшукала. Та з часом стає все складніше.

  - Все так добре заховане?

  - Ні. Війна просто занадто довго триває. Я знала, що вона руйнує, але виявилось, що дуже багато речей просто губляться в ній.

  - Тільки не кажи, що хочеш відшукати дім.

  - Хочу. Але більш за все я хочу відшукати все, що в ньому було.

  - Меблі, одяг? - з цікавістю спитала жінка.

  - Ні-ні, хоча я й за меблями сумую. Дерев'яні дошки, скло та пластик. Ви знаєте який чарівний вигляд має ламінат, коли він лежить в мирному місті?

  - Так...- Жінка невпевнено погодилась, хоча відчувалось, що вона не пам'ятає мирного міста.

  - Та найбільше хочу відшукати те, що жило у домі і загубилось. Як от наші танці з коханим або казки на ніч, що ми читали дітям. Спокій коли засинаєш, гарний настрій коли прокидаєшся. Я спочатку думала, що треба знайти дім аби знайти все інше. Та в мене не виходить його знайти.

  - А знаєш, що смішне я нещодавно почула? - озвалась садівниця.

  - Що?

  - Кажуть дім - це не якесь конкретне місце. Дім - там, де ти.

    Ми обидві голосно розреготалися.

  - Авжеж, так кажуть ті, хто завжди вдома. А ще говорять не триматися за стіни. В моєму списку загубленого є ще завжди усміхнений сусід.

  - А він це стіни?

  - Ні, він людина. Людина, яка жила через стіну від мене. Та якщо в нас тепер різні стіни, виходить ми вже й не сусіди зовсім...

  - Так, він вже тобі ніхто. Викреслюй його.

     Я покірно викреслила сусіда із списку загубленого.

  - А та жінка, що гуляла у дворі з мопсом і дозволяла моїм дітям його гладити?

  - Її теж геть. Знайдеш нову жінку з мопсом, чи на крайній випадок з мальтіпу. Та яка різниця?

   Я пробіглась по списку і повикреслювала ще декілька пунктів.

  - Тоді я заберу цибулини...

  Трясця! Знов забула назву квітів які вирощувала.

  - Так, звісно, бери.

  Жінка задумливо подивилась вдалечінь і раптом безцеремонно вихопила з моїх рук чашку. Покрутила її в руках, а потім несподівано кинула на металеву огорожу саду. Чашка дзвінко розбилася і вляглася на землі нечіткими друзками.

  - Ой, навіщо ж ви так?

  - Бо кажуть не треба плакати за улюбленою чашкою. Ти ж не будеш плакати?

  - Не знаю, а щирий сміх чоловіка ви також розіб'єте?

  - Ні, він хай буде. Може ще відшукаєш ваші танці або навіть вашу любов, тоді може знадобитись.

  - А якщо не відшукаю?

  - Тоді він розіб'є його сам.

  - Бувайте, невідома садівниця-дивачка.

  - Так-так, - невиразно пробелькотіла жінка собі під ніс.

    Садівниця пішла порпатися в трояндових кущах. В її голові висіла одна нав'язлива думка.

 " Ця дівчина взяла цибулини не лілій, та хай поки тішиться, що колись ще виростить свої квіти." 

  А я вже була на березі моря. Хотіла знайти той самий вітер, що куйовдив волосся мого коханого, коли ми гуляли берегом.

  Я декілька разів походила пляжем та було так безвітряно, навіть вода в морі наче застигла чи впала в сплячку.

  На пляжі я зустріла якогось чоловіка з повітряним змієм у руках.

  - Панянко, ви не знаєте тут буває вітер?

  - Не знаю, я сама його шукаю.

  - От лихо без вітру не літає мій змій. - Він сумно показав на клапті тканини, що бовталися позаду нього.

  - Тобто ми вдвох шукаємо вітер?

  - Ні-ні, я шукаю щирий сміх своєї дружини. А вона завжди сміялася, коли ми запускали у небо змія.

  - Зрозуміло. А я вже знайшла щирий сміх свого чоловіка.

  - Ого, вітаю вас! Так ви будете шукати ваше кохання?

  - Ну до цього ще далеко. Спочатку треба знайти його самого, потім себе, опісля наші танці, а там може й саме кохання. Та можливо тоді ми вже будемо надто старі, щоб це мало якийсь сенс.