26

****************************************************************************************************************************

   Дарію нестерпно хотілося залишитися в цьому переході з коханою. Просто бути поруч. Але вона знову почала вислизати — губити себе — і таки втратила свідомість. Уже не критично, та ніхто не знав, як довго триватиме цей стан.

   Він відчув матір і одразу перейшов до неї. Коли темрява опала, Дарій не відразу зрозумів, де саме вона його чекає. Озирнувся — і лише тоді з полегшенням посміхнувся. Мати знала: син знайде кохану. Вона чекала в гостьовій кімнаті разом зі своїми особливими помічницями.

   Дарій обережно вклав Мілі в ліжко й ледве змусив себе відірватися від неї.

   — Братику, не хвилюйся, ми подбаємо про неї, — промовила Янде, підбігаючи до нього.

   Вона миттєво приклала долоні до його скронь і притулилася лобом до чола брата, відновлюючи сили — енергію, магію, витривалість. Навіть трохи похитнулася. Дарій встиг упіймати її за плечі.

   — Навіщо ти віддаєш стільки?

   — Бо ти, синку, тут зайвий, — спокійно сказала мати. — Іди допоможи батькові. А ми тут самі впораємося.

   — Дякую, — він обережно всадив сестру в крісло. — Скажи тільки… я встиг?

   — Магічне відновлення буде довгим. Тіло — в порядку. А от пам’ять… не знаю. Потрібно дивитися глибше.

   — Навіть якщо вона мене не згадає, — тихо відповів Дарій, — я знову привчу її до себе. І знову закохаю.

   — Цікаво… — всміхнулася Гедре войовничо налаштована. — Вона втратила пам’ять, але не почуття до вас.

   Поглянула на нього уважніше.

   — Пане Стравене, я чекала на вас. Ходімо туди, де ми будемо корисні. Тут і без нас упораються.

   Дарій підійшов до коханої й обережно поцілував її в чоло.

   — Приходь до тями швидше, мила моя. Моє життя — твоє життя. Без тебе і мене не буде.

   — Ти не міг дочекатися, поки вона прокинеться? — засмучено запитала Янде.

   — Коли вона прийде до тями, я дам їй більш розгорнуту обітницю.

   — Усе, синку, йди, — м’яко сказала мати й почала розв’язувати халат.

   Дарій зрозумів: якщо залишиться, не витримає. Розвернувся до помічниці — а та вже з божевільним блиском в очах і такою ж посмішкою сканувала його думки.

   — Пішли вже. Скільки разів я просив не лазити мені в голову.

   — Я б із радістю, — знизала плечима дівчина. — Але ви надто гучно думаєте.

   Він посміхнувся, відкриваючи перехід. Йому завжди було цікаво, як це — бути неймовірною відьмою з менталомантією, але зовсім не здатною самостійно переходити.

   — Я ж пояснювала, — буркнула вона. — Мені складно зосередитися на місці, бо я чую всіх навколо. Досить уже про це думати.

   — Де Грану залишила?

   — Вона вже в бою. Мене попросили зачекати вас, щоб перевірити вашу кохану.

   — Батько дозволив вам з’єднатися обітницею?

   — Так. Ми з нею вже навіть одружилися, — усміхнулася дівчина й раптом насторожено прислухалася.

   — Мої вітання. З мене подарунок.

   — Я запам’ятаю. Приготуйтеся.

   Він навіть не встиг запитати, до чого саме слід готуватися. Та мечі вже були напоготові, магічний щит — активований. Якщо ця відьма каже "готуватися", з нею не сперечаються.

   Гедре лише трохи скоригувала перехід — і вони опинилися просто в серці битви.

Грану одразу накрило щитом Дарія. Вона відчутно розслабилася, кивнула йому й підійшла до Гедре.

   — Я ввела кількох полонених у стазіс, — перекрикуючи шум бою, крикнула вона. — Я до них.

   Вони взялися за руки — і зникли.

   — "Дарій, ти вже з нами? Що з Емі?" — запитав Гер подумки, але де він знаходиться не зрозуміло.

— "Втратила пам’ять. Магічно — на нулі. З нею зараз моя мати й сестра," — відповів він.

   І тільки тепер відчув, як у грудях здіймається лють. Густа, темна, нестерпна.

   Дарій розкинув руки — і по землі поповзла отруйна чернь. Вона миттєво чіплялася до всього живого, затягувала, роз’їдала, знищувала найближчих ворогів без крику й шансів.

   — "Дарій, заспокойся! — різко втрутився подумки Домен. — Нам потрібна інформація!"

   Гедре з’явилася поруч так раптово, ніби виросла з повітря, і поклала руку йому на плече.

   — Ви ж знаєте, — спокійно сказала вона, — я не проти, щоб ви тут усіх знищили і ми швидше повернулися додому. Але ваш батько наполягає: поки що тримаємо себе в руках. Нам потрібні всі.

   Дарій повільно опустив руки.

   — Я тебе ненавиджу.

   — Ви мною захоплюєтесь і поважаєте, — з легкою усмішкою відповіла вона. — За це я вам неймовірно вдячна.

   — Чому я не відчуваю Герарда, але чую його?

   — Він потрапив у невеличку засідку. Його заблокували на деякий час. Але він там усіх уже перебив і тепер чекає, поки закінчиться полон. Паралельно відновлює сили.

   — Можеш провести до нього?

   — Спробую. Через одного з причетних до пастки.

Поки Гедре готувала перехід, Дарій устиг прибрати ще кількох нападників і залишити кілька пасток для наступних. Приземлення було жорстким, але він швидко прийшов до тями. Герард уже підскочив, готуючись атакувати, та вчасно впізнав друга.

   — Якого біса ти тут?

   — Скучив, — Дарій потис йому руку й одразу рушив оглядати пастку. — Цікава. Спеціально під тебе зроблена.

   — І без тебе це зрозумів.

   — Тоді навіщо поліз?

   — Дядечка ловив.

   — Піймав? — Дарій продовжував допит, уже вибудовуючи прохід.

   — Твоя відьма його вже випила. А я — добив, — Герард кивнув на одне з тіл. — Ось він.

   Потім усміхнувся криво й додав:

   — Слухай, друже… а ти не хочеш поділитися з навколишніми цією своєю здібністю? Корисно було б для всіх.

   — Ні, не хочу, — відрізав Дарій. — Передам цю здатність тільки своїм дітям. Уяви, якби всі могли робити те саме, що й я. По-перше, я перестав би бути унікальним. По-друге, скільки б лиха така сила принесла іншим кланам.