25

Я активувала прив’язку каменя до головної зали й сіла на нього, чекаючи відповіді. Мати пояснила, що існує "Культ Віри" — саме вони допоможуть усе підготувати.

Відкрився перехід, і я миттєво опинилася в невеличкій темній кімнаті. Навпроти стояла тендітна дівчина, терпляче чекаючи, поки я зорієнтуюся в просторі.

   — Привіт. Я Міна. Буду твоїм помічником під час ритуалу.

   — Привіт. Я Емілія, — відповіла я, піднімаючись з каменю.

   — Перед початком ти продемонструєш мені всі особливості й тонкощі. Я маю розуміти, з чим маю справу, — сказала вона й простягнула мені руку.

   Я торкнулася її долоні й без жодних хитрощів показала все.

   Міна насупилася.

   — Ти впевнена, що впораєшся? Він побудований на основі древнього кривавого ритуалу. Там жертва була обов’язковою. І вона помирала.

   На мить замовкла.

   — Я впізнаю його. Твоя мати не змінила текст — лише дії. Але достатньо найменшої помилки, і все піде за первинним сценарієм.

   Простягнула мені довгу сукню з широкими рукавами.

   — Я впевнена. І повністю усвідомлюю ризики. Але іншим про це знати не потрібно.

   — Не довіряєш? — задумливо запитала вона. — Ну добре. Знімай увесь одяг і вдягай це.

   — Переживаю, що кинуться рятувати, не дочекавшись завершення ритуалу, — відповіла я, знімаючи брюки й сорочку. — Білизну теж знімати?

   — Так. Усе це заважатиме.

   Я зробила, як вона сказала. Дозволила залишити лише браслети-підсилювачі. Усе інше зняла.

   Міна принесла мені зілля, що повністю блокувало сприйняття навколишнього світу.

   — Це щоб ніщо не відволікало.

   Вона уважно подивилася на мене.

   — Якщо так хвилюєшся через можливих рятівників, краще їх до тебе не допускати. Я вийду першою, зберу їхні символи й заблокую кожного у власному камені. До завершення ритуалу вони нічого не зможуть зробити.

   — Дякую. І ще… після ритуалу передаси, будь ласка, дещо панові Стравену?

   — Взагалі це заборонено, — задумалася вона. — Але добре. Що саме?

   Я простягнула їй браслет Дарія. На душі стало нестерпно сумно. Вона взяла його, уважно роздивилася.

   — Це одноразовий провідник до тебе. Він міг би знайти тебе будь-де, якби ти ним скористалася.

   — Знаю. Але він не переживе ритуалу.

   — Так. Його б знищило.

   — І ще… скажи йому, що він мене вже одного разу знайшов.

   Міна кивнула.

   — Передам. Нам час. Місяць уже на верхній брамі. Запізнюватися не можна. Я покличу тебе.

   Дівчина вийшла з кімнати, а я залишилася наодинці з нав’язливим прокручуванням ритуалу. Інших думок у голові вже не було. Ось так працює зілля блокування: ні бажань, ні почуттів — лише чиста, холодна відповідальність за подію.

   — "Виходь. Я їх заблокувала," — пролунало в думках. Голос Міни був рівний і зосереджений.

   Я вийшла з кімнати й рушила темними коридорами, майже не усвідомлюючи, куди йду. Відчуття було таке, ніби мене ведуть. Коли в кінці нескінченного проходу з’явилося світло, я несподівано зраділа — щиро, по-дитячому.

   Вийшовши з темряви, я зупинилася, заворожено оглядаючи підземну ритуальну залу. Вона була мов святиня, прихована в надрах землі. Під високим склепінням мерехтіли кришталеві люстри, розливаючи біле магічне світло — чисте, мов місячне сяйво. Уздовж стін тягнулися стародавні фрески, що зберігали пам’ять про великі битви й славні діяння. Під ними, у спеціальних нішах, сяяли камені кланів — кожен із власним відтінком і пульсом енергії, немов живе серце роду.

   На кожному камені вже стояли представники кланів. Усі серйозні, напружені. Особливо Домен і Гер — вони не зводили з мене очей. Дарій же, здавалося, намагався навіть магічно пробити захисне поле. Перед ним стояла Міна й незадоволено пояснювала, щоб він не заважав.

   Марі лише сумно усміхнулася мені на знак підтримки. Ерланд, здається, був єдиним, хто почувався розслаблено й навіть дещо весело. Та мою увагу привернув юнак, неймовірно схожий на Дарія. Він із подивом спостерігав за його поведінкою. Я зрозуміла — Дев’ятий клан. І майнула думка: це син Лії?

   Я здивовано подивилася на Дарія, потім знову на хлопця. Темний упіймав мій погляд, схаменувся й навіть ледь похитав головою.

Інші були мені незнайомі. Я ковзнула поглядом по кожному й попрямувала до центрального каменю. На вівтарі, прикрашеному різьбленими знаками кланів, Міна вже розклала по колу всі десять медальйонів — по одному від кожного роду.

   Я зупинилася перед вівтарем, востаннє перевіряючи в голові послідовність обряду.

   — Якщо ти не впевнена, — Міна підійшла ближче, — це остання можливість відмовитися.

   Вона подивилася мені просто в очі.

   — Щойно ступиш на вівтар — дороги назад не буде.  

   Глибокий вдих — і останній крок.

   Я вже зробила вибір.

   Кілька митей стояла нерухомо, востаннє дивлячись на всіх зібраних, а потім повільно лягла на холодний камінь вівтаря. Міна не підходила близько — стала біля мого узголів’я з ритуальною книгою в руках і почала читати давню формулу.

   У маминих записах було чітко зазначено: я маю залишатися повністю зосередженою, незалежно від того, що відбуватиметься. Бо первинний варіант цього ритуалу діяв навпаки — він розслабляв жертву, змушував її легше віддати силу, душу й енергію. Саме в цьому й полягала моя складність.

   Вже з перших слів мене почало хилити до сну. Голос Міни лунав хрипко й глухо, немов сам камінь піді мною повторював формулу лунким шепітом. Я з усіх сил намагалася втримати свідомість, зосереджуючись на кришталевих люстрах. Деякий час це допомагало — біле світло над головою почало згущуватися, ставати щільним, майже матеріальним, і повільно спускатися до мене.

   Повітря навколо стало тягучим і холодним, ніби сама темрява схилилася й дихала мені в обличчя. Паніка стиснула груди, але відмовлятися вже було пізно.