20

Ранок видався тяжким і зовсім без відчуття відпочинку. Лежу в ліжку, роздивляючись стелю. На душі було сумно — хоч і незрозуміло, з чого б це. Стукіт у двері й легкий аромат кави змусили серце забитися швидше. Може, він ще не поїхав? Я підскочила з ліжка й відчинила двері. На порозі стояла Янде зі стаканчиком кави й помітно зчервоніла.

   — Добрий ранок, — сумно привіталася я, забираючи каву з її рук. — Заходь. Чого ти так зашарілася?

   — Здається, ранок у тебе не надто добрий, — усміхнулася дівчина, торкнувшись щік долонями, й умостилася на край мого ліжка. — Я от уперше уважно роздивилася твою сорочку. Дивно, як мій брат стримувався поруч із тобою, коли це бачив.

   — А нічого вриватися до дівчини в кімнату, наче до себе додому, — з усмішкою відповіла я. — А якби в мене була звичка спати оголеною?

   Здається, вона зчервоніла ще більше. Намагалася взяти себе в руки, підійшла до вікна й, відчинивши його, впустила в кімнату ранкову прохолоду.

   — Мама обожнює тебе й навіть думки не допускає, що ти можеш бути не з моїм братом.

   — Приємно це чути. Але мене зараз турбує інше питання. Звідки кава?

   — Братик, ображений на Домена, зобов’язав його щоранку переносити тобі каву з межі. А оскільки, найімовірніше, ти теж на нього ображена, попросив, щоб приносила я, — сказала вона з такою ніжною усмішкою.

   — Передаси моєму брату, що я не хочу каву від нього. Я краще дочекаюся того, кого не треба зобов’язувати.

   — Сама не хочеш йому це сказати?

   — Ні. Поки що не хочу з ним спілкуватися. Він забагато на себе бере.

   Я помітила, що вона збирається вступити в суперечку й захищати свого чоловіка, тож продовжила, не даючи їй заговорити:

   — Я розумію, що він намагався запобігти серйозній нашій помилці. Але діяти за спиною — це образливо. Він міг поговорити зі мною, розповісти про варіанти вирішення проблеми. Я була б тільки за.

   — А ти б його вислухала?

   — Звичайно. Я вже навіть думала заборонити Дарію відвідувати моїх земель, але розуміла, що мене надовго не вистачить, — я всміхнулася власним думкам. — Хоча, знаєш, я не проти того, що він узяв на себе правління кланом. Я відчуваю себе вільнішою. Постійно жити під тиском важко. Подивимося, як він упорається — можливо, так усе й залишимо.

   — Не знаю… Я поки не сприйняла думку, що Домен — голова клану, — зізналася Янде.

   Я допила каву, привела себе до ладу, і ми рушили на сніданок. Домен уже чекав на нас, уважно спостерігаючи за нашим настроєм.

   — Добрий ранок. У мене сьогодні немає заняття з Гером, але я хотіла б із ним зустрітися.

   — Добрий ранок, сестричко. Якщо немає заняття — зустрічі не буде, — спокійно, але холодно відповів він. — Я заборонив доступ усім чужинцям, доки ми не з’ясуємо, хто друг, а хто ворог.

   Я шоковано подивилася на Домена, а потім — на так само розгублену Янде.

   — Ти, мабуть, не зрозумів. Я не питаю дозволу. Я констатую факт.

   — Це ти, мабуть, не зрозуміла, — його голос став жорсткішим. — Країна на порозі війни, а ти поводишся бездумно. І доки я залишаюся головою клану, ми дотримуватимемося суворих правил. Усе зрозуміло?

   Я подивилася йому просто в очі й почала ламати свідомість кузенові. Він миттєво зблід, ледь стримуючись, щоб не застогнати від болю.

   — Мілі, будь ласка… — тихо попросила Янде, перелякана за чоловіка.

   — Ти — голова клану лише тому, що мене це влаштовує, — холодно промовила я. — Здається, ти не зрозумів. Або забув, що для передачі правління потрібен ритуал.

   — Вибач. Я пам’ятаю, — видихнув він, коли біль відступив. — Ти все ще злишся на мене.

   — Дізнайся, коли Гер зможе зі мною зустрітися. Я чекатиму його в бібліотеці. Сьогодні ж займатимусь з Угне — мені потрібно випустити пару.

   — Я тебе почув.

   Доїли в тиші. Я кинула погляд на подружжя — здавалося, вони чекали, коли я нарешті піду. Подякувала за сніданок і миттєво перейшла на полігон.

   Угне ще не було, тож вирішила позайматися наодинці. Події, що розгорталися навколо мене, не давали спокою. Було відчуття, ніби ми чогось не помічаємо. Ба більше — я надто багато чого не знаю. Мені потрібна інформація. І бажано від того, хто готовий нею ділитися.

   Угне прийшла непомітно й здивовано глянула на мене, але не стала турбувати, терпляче чекаючи, поки я заспокоюся. Коли відчула втому й опустилася просто посеред полігону на землю, дівчина підійшла й сіла поруч.

   — Що трапилося? — обережно запитала вона. — Не повірю, що від’їзд пана Стравена так на тебе вплинув.

   — На мене так впливає поведінка брата.

   — Я сама в шоці, — зітхнула Угне. — Він завжди був відповідальним і турботливим. Але щойно став тимчасовою головою — дуже змінився.

   — Невже на нього настільки тисне відповідальність? — я скептично хмикнула. — Не вірю. До моєї появи він справлявся відмінно. Що тепер сталося?

   — Можливо, він нервує через власні рішення. Раніше завжди був хтось, хто підстраховував, а тепер уся відповідальність лягла на нього. Та ще й ти поводишся, мов підлітка.

   Я обурено подивилася на неї, але промовчала.

   — Не хочеш про це поговорити? — м’яко запропонувала Угне.

   — Ні. Я звикла тримати все в собі. Особливо особисте, — відповіла я й підвелася, даючи зрозуміти, що час продовжити заняття.

   — Тоді, може, влаштуємо дівчачі посиденьки? — усміхнулася вона. — Янде запросимо, тоді й поговоримо.

   — Можливо. Тим паче я нещодавно перенесла з межі шампанське й різні солодощі.

   — Чудово. Знайдемо час, коли наглядача не буде, — хитро всміхнулася дівчина й одразу перейшла в атаку.

   Після магічних, а згодом і фізичних вправ сил злитися на будь-кого вже не залишилося. Саме тоді з’явився брат і повідомив, що після обіду Гер зможе зі мною поговорити. Запросив на обід — і зник.

   Я втомлено подивилася на Угне.