18

Навчання оновили. Тепер увесь натиск був спрямований саме на моє становлення: максимум концентрації й мінімум будь-яких подразників. Гер почав з’являтися частіше, а от повністю виключити заняття з Дарієм так і не вдалося. Темний потік у поєднанні зі світлим надто важко контролювати.

   Дарій це розумів. Тому тримався осторонь, з’являвся лише в присутності Домена і старанно уникав будь-якого дотику. На жаль, це впливало на мене гірше, ніж близькість. Я ще більше почала думати про нього. Ловила кожен рух, кожен подих, постійно намагалася впіймати його погляд — і з кожним днем усе чіткіше відчувала, що розум остаточно вислизає з-під контролю.

   Я говорила з мамою про пророцтво. Вона пригадала, що колись справді було замовлення на моє майбутнє. Але коли його доставили, ритуал прокляття вже майже завершувався. Вона була на межі божевілля і навіть не відкрила сувій — просто не змогла.

Ми дійшли висновку, що в самому пророцтві немає нічого особливого. Окрім одного — у мене є майбутнє.

   Їй, щоправда, не сподобалася згадка про дитину. Виявилося, що існує неприємний ритуал, який потребує десятимісячної підготовки. Про це вона порадила говорити з Дарієм.

   Коли я назвала його ім’я, мама помітила мою дивну реакцію. Почала розпитувати, наполягати на тому, що першочерговим має бути входження в силу. Я не витримала і зізналася, що в мене не виходить. Що, мабуть, я недолуга. Я вже була готова до повчань… але вона раптом пожаліла мене. Спокійно, м’яко.

   — Попроси Дарія влаштувати тобі зустріч з його батьком.

   — Навіщо?

   — Він краще за всіх пояснить, що тобі варто зробити, аби увійти в силу.

   — Мені це може пояснити будь-хто. Не обов’язково зустрічатися з паном Стравеном.

   — Це моє особисте прохання. І я хочу, щоб на цій зустрічі були ти, Дарій і Асгейр. Ти мене зрозуміла?

   Вона замовкла, уважно вдивляючись у мене.

   — Так. Зрозуміла.

   — І ще, — додала вона після паузи. — Тобі час навчитися переміщуватися на межу. У тебе має бути власна точка переходу. Особиста. Попроси наставників навчити тебе.

   — Добре, мамо. Попрошу Дарія… Гер терпіти не може межу.

   Вона ледь усміхнулася.

   — Все, моя хороша. Тобі час відпочити.

   Її образ розчинився легким туманом, а я заснула майже миттєво — тренування виснажували так, ніби з мене щодня витягували не лише силу, а й саму мене.

   Ранок. Кава. Все як завжди.

   За сніданком я розповіла, що дізналася про пророцтво. Дарій замислився, особливо коли мова зайшла про кривавий ритуал. Пообіцяв поговорити на цю тему з Гером. Більше не розпитував, але я бачила — думки його були далеко.

   Після сніданку ми разом попрямували до бібліотеки на навчання.

   — Навчи мене, будь ласка, переміщуватися на межу, — попросила, коли ми залишилися наодинці.

   Він глянув на мене хитро, з ледь помітною усмішкою.

   — А тобі навіщо? — примружився. — Сама собі каву братимеш?

   Я не стрималася й усміхнулася у відповідь.

   — Ні. Кава — це твоя привілегія. Самостійно вже не цікаво.

   — Тоді поясни — навіщо?

   — Мама сказала, що вже час. І що в мене має бути власний, особистий перехід.

   Дарій кивнув.

   — Зрозумів. Тоді займемося цим зараз.

   Він обійшов стіл і підійшов майже впритул. Я напружилася, збираючи волю в кулак, щоб не втратити контроль. Він виглядав невпевненим… і, здається, починав злитися.

   — Ти чого? — запитала спантеличено.

   — Доведеться торкатися, — відповів сухо. — А це ускладнює навчальний процес.

   — Я в тобі впевнена.

   Він прикрив очі й усміхнувся — коротко, втомлено.

   — Пам’ятаєш квартиру, в якій ти жила? Там, де ми втрьох вибудували перехід?

   Я кивнула, уважно стежачи за його руками.

   — Отже, — продовжив він, — зараз я дам тобі дозвіл на користування моїм переходом. Ти візьмеш мене за руку і спробуєш відчути мої магічні потоки. А назад — повертатимешся самостійно. Зрозуміла?

   — Думаю, так.

   — От і добре.

   Він став навпроти й простягнув руку, розкривши долоню. Чекає на відповідь. Я вклала свою руку в його. Наші пальці переплелися, і я вперто не дивилася йому в очі.

   Серце забилося так голосно, ніби хтось увімкнув барабани просто в грудях.

   Я намагалася зосередитися на його потоках… але це було неймовірно складно. Хотілося притулитися до нього всім тілом, вдихнути його запах і остаточно втратити розум. Судячи з того, як збоїли мої відчуття, у нього магія поводилася так само нестабільно.

   В якийсь момент у голові стало порожньо.

І тоді я відчула переміщення.

   Міцніше вчепилася в його руку й заплющила очі. Було страшно — минулого разу я втратила свідомість. Простір стиснувся, потягнув, а потім різко відпустив.

   Коли все стихло і під ногами з’явилася тверда поверхня, я з полегшенням видихнула.

   Розплющила очі.

   Перше, що побачила — Дарій теж стояв із заплющеними очима й міцно мене обіймав.

Але коли я озирнулася навколо…

   Я, м’яко кажучи, підохрініла.

   — Ти з мене знущаєшся? — перелякано, але вже з ноткою роздратування запитала я.

   Дарій розплющив очі й здивовано почав озиратися довкола. Я ж у цей час намагалася вирватися з його обіймів. Ми стояли в його квартирі — і спогади про нашу першу зустріч спалахнули надто яскраво. Я чудово розуміла: якщо він зараз піде в наступ, чинити опір навіть не намагатимусь.

   — Вибач… я не про те подумав, — швидко сказав він і одразу ж відпустив мою талію, навіть зробив крок назад.

   Посмішка з’явилася на моїх губах сама по собі — нервова, трохи іронічна.

   — О! Привіт, друже! — пролунав знайомий, неприємний голос. — Давно тебе тут не було. Я вже встиг засумувати.

   Я напружилася миттєво. Тепер уже точно — опиратимуся. Ще й як.

   — Ти знову з цією? — зневажливо продовжив голос. — Вона ж уже застара. Молоденьких давай.