17

   Так минуло ще кілька днів. Кріам ніби навмисно мене уникав. Посиденьки з дівчатами, прогулянки з Гером — дні складалися в дивно спокійну, але тривожну мозаїку. За Дарієм я навіть не встигла по-справжньому засумувати. Мабуть, ще й тому, що Герард постійно про нього щось розповідав.

   Причому з таким завзяттям, ніби всіляко намагався очорнити друга й довести, що поруч із ним мені нічого не світить. Але дивна річ — чим більше він це робив, тим сильніше Дарій мені подобався. Наче наперекір чужим словам.

   Гер трохи заспокоївся після новини про Камілe. Але не полишав спроб дізнатися, що ж це за ритуал моєї матері, на який поставлено все. І нарешті, на шостий день, щасливий, майже сяючий чоловік прийшов провести нас на сніданок.

   — Добрий ранок, красуні. Як добре, що ви вже зібрані. У нас обмаль часу.

   — Вперше за цей тиждень бачу тебе таким щасливим, — уважно глянула на нього. — Що трапилося?

   Усередині майнула думка: невже щось владналося з коханою?

   — Дядько приїхав, — усміхнувся він. — Нарешті дізнаємося про пророцтво.

   Я теж відчула підйом. І байдуже, яке він має до мене ставлення. Моя мета — дізнатися, що ж там такого написано.

   Щойно ми зайшли до будинку, на порозі вже чекав пан Кріам. Він підлесливо, з огидно солодкою посмішкою поцілував мені руку, вибачився за свою поведінку і взагалі був до нудоти чемним. Настільки, що з’явилося гостре бажання після сніданку піти в душ — я буквально відчула себе потонулою в меду.

   Я ледь дочекалася завершення трапези. Здається, поїла за дві хвилини, тоді як дядечко, ніби знущаючись, розтягнув процес до межі. Розпитував, як ми провели вихідні, потім цікавився стосунками Лайми, щиро тішився за неї, розповідав, як за час відрядження скучив за домом.

   І нарешті — тягнути далі було нікуди.

Він підвівся зі свого місця й махнув нам рукою, наказуючи йти за ним. У кабінеті запропонував сісти, а сам заходився нишпорити в шафі. За мить дістав магічно запечатаний конверт, зняв печать і недбало кинув його на стіл перед нами.

   — Читайте. Ви ж цього так прагнули?

   Я першою взяла аркуш до рук, розгорнула його й почала читати вголос.

«Коли зіллються зорі крові й попелу — змія зариє ікла в серце ночі.

Тоді сплетуться два крила: одне з вітру, інше з бурштину, і з того вузла постане світанок.

Один упаде, аби другий воскрес.

Шлюб, народжений не з любові, а з приречення, зламає кайдани й зітре тінь прадавню.

І лише серце, що носить два імені, відкриє браму, за якою спить спасіння».

   Я дочитала й застигла, відчуваючи лише розчарування. От уже справді — подібних пророцтв хоч греблю гати. Варто лише зустріти ромів і позолотити їм ручку — почуєш щось і переконливіше, і конкретніше. А тут… за вуха можна притягти будь-кого.

   Поки вдумувалася в рядки, мимоволі уявила Дарія на місці Гера. І що дивно — теж підходить. Та, по суті, сюди вписувався будь-який голова клану.

   Ми з Гером переглянулися й спантеличено перевели погляд на дядька. Той же дивився на нас із відвертим захопленням, ніби чекав, що ми зараз схвально закиваємо, визнаємо: так, це точно про нас, — і тут же почнемо мою ініціацію, не виходячи з кабінету.

   Світлий узяв аркуш до рук, ще раз перечитав. А Карім з щасливим поглядом дивився на нас.

   — Це якесь безглуздя, — наважилася я його обласати. І, що дивно, це принесло задоволення.

   — Як ви не розумієте?!

   Він вихопив пророцтво з рук Гера й почав пояснювати — повільно, терпляче, як малим дітям.

   — «Зорі крові й попелу» символізують два клани: один — войовничий, інший — пов’язаний із втратою. «Змія в серці ночі» — остаточне завершення темного періоду. «Крила з вітру й бурштину» — натяк на природу родів: один легкий і миролюбний, інший важкий і бойовий.

«Один упаде» — це про жертву одного з родів.

А «серце з двома іменами» — дитина, народжена в цьому шлюбі.

   Він договорив, задоволений собою, і відкинувся в кріслі. А я лише ще більше переконалася — це дурниця.

   — Усе, що я бачу в цьому пророцтві, — це надію на майбутнє. І не більше.

   — Ви ще надто юні, щоб розуміти такі тонкощі, — холодно відрізав він. — А я це пророцтво вивчив уздовж і впоперек. Ви нарешті знайшли одне одного й маєте якнайшвидше одружитися.

   — Не раніше, ніж я увійду в силу, — роздратовано відповіла я.

   — Ви ж читали: один має втратити.

   — Щось я і так забагато втрачаю, — я підвелася. — Клан. Цноту… — криво всміхнулася. — Щоправда, її доведеться втрачати вдруге. Гідність. Повагу.

Дякую вам за все. Я дізналася, що хотіла. А тепер мені час додому. Я й так засиділася в гостях — міру слід знати.

   Я вийшла з кабінету й попрямувала в бік свого маєтку. В альтанці помітила дівчат — певно, чекали на мене. Та сил бачити когось не було. Я подумки потяглася до свого маєтку… і без жодних зусиль перемістилася.

   Стою посеред вестибюлю й не розумію, що робити далі. У грудях ворушиться чорне, глухе роздратування, і я з усіх сил намагаюся його втримати.

   Стук у двері. Я одразу відчула Гера. Добре, що не перемістився просто до мене, хоча мав на це повне право.

   — Заходь.

   Він увійшов. Я стояла до нього спиною, не оберталася. Нестерпно хотілося розплакатися. Його руки лягли мені на плечі, злегка стиснули, ніби заспокійливий масаж.

   — Ми не можемо одружитися. Це не варіант.

   — Але ж ти сама бачила, — тихо відповів він. — У нас немає іншого виходу.

   Я різко обернулася й уважно вдивилася йому в очі. І раптом чітко зрозуміла: він теж цього не хоче. Просто ще не наважився собі в цьому зізнатися.

   — Поцілуй мене, — попросила я й затамувала подих.

   У його погляді майнуло здивування, навіть недовіра. Він повільно торкнувся моєї щоки, нахилився ближче, заплющив очі… і завмер.

   Я мовчки спостерігала за цим ваганням — за чоловіком, який не здатен перетнути останню межу.