13

Відкрився перехід, і Хоренті зайшов із величезним букетом лілій та кошиком, з якого виглядали солодощі. Якщо сказати, що я здивувалася, — це не сказати нічого.

   Я поглянула на Дарія з надією, що, можливо, така поведінка — норма, і це якраз він раніше з’явився до мене без належної поваги. Але, судячи з обличчя Дарія, він був у не меншому шоці.

   Прийшовши до тями, я вже збиралася поставити запитання, та не встигла.

   — Я хотів вибачитися за неприпустиму поведінку, — невпевнено промовив чоловік і простягнув букет.

   Я відсахнулася від нього, ніби від полум’я.

   — Вам не подобаються квіти? Я шукав саме ті, які нагадували б мені про вас. Для цього навіть переходив на межу.

  — Дякую, звісно. Мені приємно, що ви доклали зусиль, аби вибачитися, — я посміхнулася. — Але, на жаль, саме на ці квіти в мене алергія. І давайте домовимося на «ти». Ми не в Академії, та й тепер ми з тобою на рівних.

   — Вибач ще раз, — трохи розслабившись і навіть усміхнувшись, промовив Хоренті. — Якось незручно вийшло. Що тепер із цим робити?

   — Домене! — покликала я братика.

   Мить — і він уже поруч, із таким самим здивованим поглядом, спрямованим на букет.

   — Постав це, будь ласка, в їдальні. Думаю, там йому саме місце.

   — А на солодощі в тебе алергії немає? — уточнив Хоренті.

   — Ні. Цьому я навіть буду дуже рада.

   Домен, забравши букет і кошик, злегка схилив голову й зник. А ми втрьох залишилися в бібліотеці.

   — Невже ти й справді переходив межу? Ти ж ненавидиш усе, що з нею пов’язано, — з усмішкою запитав Дарій.

   — Чомусь мені здалося, що так буде правильніше, — відповів другові й зосередив усю увагу на мені. — Я в шоці, що тобі вдалося з першого разу увійти у власну кров і зачистити такі території.

   — Як бачиш, усі в шоці. В мене взагалі мало хто вірив, — я пройшлася трохи вперед і розкрила руки. — Тут ми будемо займатися. Коли зможете представити мені ваші розклади, тоді я й зможу скласти графік.

   — Будь ласка, — Герард простягнув мені кілька аркушів. — Я вже все підготував: не тільки розклад, а й план занять. Теоретичне навчання проходитиме тут. Але нам ще знадобиться полігон для практики.

   Нічого собі, який зібраний. Хоча саме це мені в ньому й подобалося до того інциденту. Його нестримність тоді сильно зіпсувала мою думку про нього.

   — Угне! — покликала я.

   Мить — і дівчина вже стояла поруч. Вона злегка схилила голову переді мною, незадоволено глянула на Хоренті, але швидко перевела погляд на мене. Як же це зручно — мати можливість ось так викликати представників свого клану.

   — У мене до тебе важливе прохання. Оскільки ти займатимешся моєю фізичною підготовкою, обери, будь ласка, місце для занять і підготуй його.

   — Коли воно має бути готовим? — уточнила Угне.

   — Маєш пару діб.

   Ще один кивок — і вона зникла.

   — Мені цікаво, як це працює?

   — Що саме? — уважно запитав Дарій, спостерігаючи за Герардом. Мабуть, між ними відбувався якийсь негласний діалог.

   — Що вони так швидко реагують на мій призив, — пояснила я, стоячи між двома чоловіками та намагаючись зрозуміти, що відбувається.

   — Це відбувається через те, що на землях свого клану не треба будувати переходи, — відповів Хоренті, теж спостерігаючи за другом. — Ніби все вкрито павутиною: викликаєш когось — і він миттєво опиняється поруч.

   — Але ж це не зовсім зручно, — повільно обидва чоловіки подивилися на мене з запитанням в очах. — А якщо в когось у цей момент щось відбувається, а ти викликала?

   Я відчула, як спалахнули щоки. Якогось біса, стало незручно. Дарій хитро посміхнувся, а Герард, здається, спершу не зовсім зрозумів натяк. Коли ж зрозумів — посміхнувся загадково.

   — Не переживай. Якщо вони нічим не зайняті, з’являються миттєво, — Дарій вже не намагався приховати посмішку. — А якщо чимось зайняті — попередять, що будуть трохи пізніше, або пояснять, чому затримуються.

   — Дякую за відповідь. Я краще на цю тему поспілкуюсь із Доменом. А зараз вам обом краще піти. Сьогодні хочу побути зі своїм кланом. І Дарій, будь ласка, не затягуй із розкладом. Чим раніше почнемо, тим швидше увійду у силу.

   Герард підійшов ближче.

   — Хотів запитати… можливо, ти сьогодні приїдеш на землі Каріг на вечерю й познайомишся з моєю сім’єю?

   Я підняла очі здивовано, обдумуючи запит. Але відчула віддалене заперечення Дарія:

   "— Не сьогодні, благаю. Лише коли повністю приймеш владу над землями. Після цього — у будь-який час."

   Задумалася над його словами. Виходить, йому важливо, щоб я поки залишалася на своїх землях. Ні шкоди для мене, і жодної вигоди для нього.

   — Сьогодні точно ні. У мене ще багато роботи на своїх землях. Коли ж влаштуюся зручніше — тоді можна і познайомитися з твоєю матір’ю та сестрами.

   — Я тебе почув. Вибач ще раз і до побачення, — незадоволено відповів Герард і почав зникати в переході. — Дарій, чекатиму тебе в своїй вежі.

   Коли Хоренті зник, я спокійно попрямувала до свого маєтку. Дарій спостерігав, як я йду повз нього, щось зважуючи для себе.

   — Хочеш, я поясню свою поведінку? — наздоганяючи мене, запитав він.

   — Ні, — відповіла я, не обертаючись.

   — Зачекай. — Схопив за руку й розвернув до себе. — Ти щось відчуваєш до мене.

   — А я маю на це право? Як я пам’ятаю, у мене поки нема вибору.

   — А якби був?

   — Так я тобі й відповіла. Жодному з вас не дозволю себе використати — і свій клан у тому числі.

   Він придивився серйозно, навіть торкнувся лоба. Від чого мене почало трусити — не можу зрозуміти, чому він мене так бісить.

   — Починається. Домен! — покликав мого кузена. Той з’явився, насторожено спостерігаючи за мною. — На ніч нікого стороннього не має бути. Зрозумів?

   — Входження в кров? Я усіх попереджу.