12

Поки ватажки вирішували, як усе це організувати і куди переправитися на час мого воз’єднання, до мене підійшла Угне. Вона підхопила мене під руку й потягла в бік, де стояли лавки зі столами. Коли ми вмостилися й їй принесли їжу, я відмовилася від своєї. Але все ж вона наважилася поставити запитання, яке цікавило всіх.

   — Він і справді намагався це зробити?

   Я й так розуміла, про кого йдеться і що саме вона має на увазі, тому лише хитнула головою на знак згоди.

   — От козел, — фиркнула Угне, не припиняючи їсти. — Нічого, я навчу тебе захищатися.

   — Коли збираєшся зайнятися цим питанням? — підійшов до нас Еван.

   — Чим раніше, тим краще.

   — У такому випадку нам потрібно кілька годин, щоб усі перейшли.

   — Добре. Думаю, не обов’язково забирати всі речі. Головне — щоб усі пішли. Я впевнена, ви відчуєте, коли настане час повертатися.

Домене, тільки не кажи Дарію, що я збираюся зробити.

   — Вибач, без цього ніяк. Сама розумієш: якщо до нього зараз одночасно прибуде сотня Малісів, запитань не уникнути.

   — Тоді зроби все можливе, щоб він не перейшов сюди.

   — Це легко. Я перекрию доступ.

   — Тоді за роботу, — з усмішкою сказала я, намагаючись підтримати всіх.

   Усі одразу рушили. Я почувалася ніби в мурашнику: хтось збирав речі, хтось готував портали. У кожного була своя задача, і це виглядало заворожуюче. Дівчата й хлопці один за одним зникали в переходах. Зрештою залишилися лише Домен, Еван, Угне й ще кілька хлопців.

   Вони розташувалися навколо мене, підняли руки й утримували зменшений купол. У темряві вже не було видно навіть маленьких наметів — усе зникло.

   — Що ти будеш робити? — перелякано запитала Угне.

   — Зараз вляжуся зручніше на землі. А ви маєте одночасно зникнути. Залиште мені мінімум простору хвилин на п’ятнадцять, щоб я встигла розкритися.

   Мені принесли ковдри й подушки. Я розуміла, що за добу фізичне тіло може змерзнути, але була впевнена: першим, хто прийде рятувати, буде Домен разом із Дарієм. Можливо, ще й з кавою. Ця думка гріла мені душу.

   Я вляглася на імпровізоване ліжко й чекала, поки вони завершать останні приготування.

   — Все, ми йдемо. І віримо, що ти нас не залишиш, — промовив Домен із тихою турботою.

****************************************************************************************************************************

   Перейшовши останніми, Домен оглянув свій клан, ніби перевіряючи, чи всі на місці. Перші хвилини він ще відчував Мілі, але коли її присутність повністю зникла, увесь клан занепокоївся — і ніхто навіть не збирався розходитися.

   До них підійшов голова клану Нгайжі й із цікавістю почав роздивлятися новоприбулих.

   — Щось трапилося? Чого це ви всі тут?

   — Мілі збирається зачистити території.

   — Хто, вибач?

   — Голова клану Малісів. Вона поки з межовим ім’ям.

   — Тепер зрозуміло, через кого це Дарій постійно нервує. Невже вона настільки впевнена у своїх силах?

   — Пані Еріт сказала їй, що вона впорається.

   — О, Хейк приходила до неї?

   — Скоріше Мілі до неї дотяглася.

   — Тоді все зрозуміло. Може, запропонуєш своїм відпочити? Як мені відомо, цей процес не швидкий.

   — Дякую за пропозицію, але ми її вже втратили. Тож, самі розумієте, зараз ніхто нікуди не піде.

   — Розумію. Не так давно відчули і тут знову втрата. Тоді я направлю до вас людей — хай обладнають зручні місця для очікування.

   — Дякую, — Домен схилив голову з повагою. Швидше навіть перед батьком, ніж перед тестем.

   — А от це вже не весело, — роздратовано промовив пан Стравен і розвернувся до ще одного переходу.

Домен також подивився туди й здивувався, помітивши Дарія.

   — У тебе немає роботи, що ти бігаєш по переходах, як якийсь хлопчисько? — різко запитав батько сина.

   — Де вона? — не звертаючи уваги на батька, Дарій одразу звернувся до друга. — Ви ж вирушили на землі Малісів. Я був упевнений, що вона спочатку лише ознайомиться з масштабами робіт, а не одразу задіє ритуал. Вона ще не готова. І ти перекрив мені доступ до ваших земель?

   — Ти взагалі розум утратив? — погрозливо втрутився батько. — Візьми себе в руки. Вона не твоя і не може нею стати. Нам ще не вистачало цих проблем. Ми й так не в найкращому становищі, а ти лише все ускладнюєш.

   — Я привів її в цей світ і готовий відповідати за кожну свою дію, — твердо відповів Дарій, а тоді знову звернувся до свояка. — Дай доступ. Я буду обережний.

   — Вона взагалі просила тобі нічого не говорити.

   — Чому? — тепер Дарій уже почав злитися.

   — Ти ж розумієш, я не маю права обговорювати її за спиною.

   — Як довго чекати?

   — Вона казала — приблизно добу.

   — Встигну підготуватися, — кинув Дарій і зник у переході.

   — Як же мені це не подобається, — втомлено промовив пан Стравен.

   — Знаєте, я був би не проти, якби був упевнений, що такий варіант має право на існування.

   — Ти не переживаєш за свою сестру? Не думаєш, що він може втягнути її в небезпечні ігри?

   — Ви ж зараз теж переживаєте не лише за розвиток і процвітання клану, а й за сина та його нетипову поведінку.

   — Ніколи не вважав тебе дурнем. І щодо твоїх висновків — ти маєш рацію. Поки немає інших варіантів, не підпускай його до неї.

   — А в мене є така можливість?

   — На жаль, мабуть, ні.

   — От і я про те. Але я впевнений: він їй не нашкодить.

   — Головне, щоб пам’ятав про обов’язок перед кланом.

   — Повірте, можливо, він і виглядає для вас надто легковажним, але це не так.

   — Сподіваюся. Мені вже час. Піду заспокою дружину — вона нервує через таку кількість Малісів. Минулий раз таке було тридцять років тому, — сказав чоловік, роблячи крок у перехід.