9

Зранку прийшов Домен — ми тільки-но прокинулися.

   — Чого так рано?.. — простогнала Лайма, знову падаючи на ліжко. — І взагалі, наступного разу сам відчиняй двері, щоб мені не доводилося підніматися.

   — Вибачте, але Юрте повідомила вночі, що сукні готові.

   Я продовжувала лежати, та слова зацікавили.

   — Сукні?

   — Так. Вона пояснила, що не змогла обрати й зробила декілька. Тож давай швиденько збирайся — вирушаємо на примірку.

   — А мені можна з вами? — озвалася Лайма.

   — Думаю, що ні. У неї все по запису, та й вона хотіла поспілкуватися з Мілі наодинці.

   — Розумію… — незадоволено пробурмотіла дівчина й відвернулася до стіни.

   Я швидко привела себе до ладу. Хотіла вдягтися тепліше, але хлопець попередив, що в неї завжди весна, тож можна обійтися легкою сукнею. Я здивувалася, але прислухалася до настанов кузена.

   Він одразу переніс мене у двір із неймовірним садом, а десь удалині виднівся білосніжний маєток.

   — Яка краса… — промовила я, роздивляючись фантастичні квіти.

   — Вона так надихається, — відповів Домен. — Тому й створила навколо маєтку власну природу. Навіть сезон.

   Він підхопив мене під руку й повів поміж квітів.

   На порозі нас зустріла жіночка й запропонувала присісти в альтанці та зачекати — у пані ще був гість, який трохи затримався.

   — Дивно… Зазвичай вона не терпить непунктуальних, — зауважив Домен.

   А я зовсім не засмутилася. Все одно зранку не встигла поїсти, а тут запропонували легкий сніданок і чай. Поки чекала, роздивлялася рослини навколо. Жіночка пояснювала, що їх зібрано з різних куточків світу — з різних країн, і навіть деякі були з межі.

   — Якщо ти так виглядаєш у звичайній сукні, то якою ж будеш на балу.

   Почувши знайомий голос, я обурено розвернулася до Дарія. Поруч із ним стояла усміхнена Юрте, тримаючи його під лікоть.

   — Добрий ранок, пані Стравен, — привіталася я, а потім поглянула на чоловіка. — То це через тебе ми чекали?

   Він підійшов ближче й поцілував мені руку, чим неймовірно здивував. Посміхнувся — спокійно, впевнено.

   — Ти зараз на моїй території, тож я мушу бути чемним.

   Юрте ледь помітно підняла брову.

   — Взагалі-то це моя територія, — спокійно зауважила вона. — А ти ще не вступив у правління кланом, щоб повною мірою володіти землями Нгайжі.

   Дарій не відривав від мене погляду, продовжуючи тримати мою руку.

   — Чого ти лізеш, куди не просять? Я зараз зайнятий звабленням.

   — Здається, ми вже все обговорили, — я рішуче забрала руку. — І, якщо чесно, в тебе краще виходить мене ігнорувати.

   — Саме для цього, — усміхнувся він. — Щоб ти частіше про мене думала.

   — З коханками спершу розберись, а потім поговоримо.

   — Заради тебе я якраз над цим і працюю, — хитро всміхнувся, махнув рукою Домену. — Пішли. Ми тут зайві. Вона тебе покличе, коли закінчить примірку.

   Він обійшов мене й, із посмішкою переможця, пішов геть. Домен шоковано спостерігав за всім цим, а потім мовчки поплентався слідом.

Я повернулася до Юрте, намагаючись розібратися у власних емоціях.

   — Як же це цікаво… — задумливо мовила вона. — Давно він не був таким грайливим. Зазвичай йому не потрібно стільки зусиль для зваблення, а тут і справді старається.

   — Він просто ображений, що не вийшло ініціювати одразу, — відповіла я. — От і викладається на повну.

   Жінка лише посміхнулася й жестом запросила йти за нею. Ми піднялися на другий поверх. У просторій залі стояли величезні дзеркала, а в кутку — ширма.

   — Іди роздягайся, — сказала Юрте. — Зараз тобі винесуть першу сукню.

   Я повернулася й пішла за ширму. Зняла свою сукню й залишилася чекати. Невдовзі підійшли дві дівчини, несучи щось червоне. Вони допомогли мені вдягтися, закололи волосся, щоб воно не заважало роздивлятися вбрання, і обережно відступили.

   Я вийшла до дизайнерки й стала перед дзеркалами — і не впізнала себе у відображенні.

   Не вірилося, що це я в червоній сукні. Глибокий, насичений колір вогню обіймав постать, мов живе полум’я. Відкриті плечі надавали образу витонченості й легкого виклику, оголюючи тендітну лінію ключиць. Рукави — довгі, об’ємні, із широким манжетом. Сукня спадала прямим, гладким полотном до самої підлоги, підкреслюючи кожен мій рух. А розріз по стегну — сміливий, але не вульгарний — відкривав ногу до середини стегна, додаючи силуету динаміки й чуттєвості.

   Я не могла відірвати від себе очей і зрештою здивовано поглянула на жінку.

   — Щось не подобається?

   — Вона неймовірна… І я в ній себе не впізнаю.

   — Чого б це? — усміхнулася Юрте. — З тобою я нічого не робила. Я працювала лише з сукнею.

   — Коли я прибула в академію, я була… буденною. Мені не віриться, що так змінилася.

Вона підійшла ближче, уважно вдивляючись у моє відображення.

   — Ти піднімаєш свій рівень, входиш у власну кров. Тож не дивно, що змінюєшся зовні — просто ще не встигла цього усвідомити.

Я повільно кивнула.

   — Сукня дивовижна, але… мені здається, вона більше підходить для побачення й зваблення.

   — Я так і думала, що ти не захочеш привертати до себе зайву увагу зараз, — м’яко мовила Юрте. — Ти ще не готова. Саме тому я створила ще одну.

   Вона кивнула в бік ширми, де вже чекала дівчина, готова допомогти. Я зняла червоне диво, й одразу підбігли дві дівчинки з чимось ніжно-блакитним у руках.

   Я ледь стримувала нетерплячку — так хотілося знову побачити себе у відображенні.

   Ця сукня була повною протилежністю першій. Кольору небесної блакиті — ніжна, мов ранкове світло, стримана в кожній лінії. Тканина спадала м’якими хвилями, легка й повітряна, немов створена з подиху вітру. Плечі були делікатно прикриті тонкою тканиною, що ледь торкалася шкіри, даруючи образу вишуканості й благородства.