8

— Наскільки ж треба бути жалюгідною, щоб сидіти тут і ридати? Чи ви сподівалися, що я над вами зжалюся й візьму під свою опіку? — запитав чоловік, зупинившись поруч.

   Спершу я навіть образилася на його слова, та, почувши друге запитання, зрозуміла: він, певно, сплутав мене з якоюсь надто настирливою студенткою.

   — Вибачте, якщо завадила. Зараз заспокоюся й піду. Я всього лише обрала затишне місце без свідків для цього непристойного дійства, — не піднімаючи голови, відповіла я й вказала пальцем на обличчя.

   — Тобто хочете сказати, що випадково обрали саме вхід до моєї вежі?

   — Вона найближча до переходів із гуртожитку, і я дуже сподівалася, що це не вежа пана Стравена, — схлипнула, вже заспокоюючись, і відвернулася до вікна, витираючи сльози. — А враховуючи те, що ваш голос мені незнайомий, навряд чи я колись намагалася вам нав’язатися.

   — Ви маєте рацію. Принизливо відчувати до себе жалість.

   Та чого ж ти причепився? Я вже пояснила, що опинилася тут не навмисно. Настрій і без того провалився у прірву, а мене ще й вичитують за сльози. І взагалі — або заспокой, або, якщо так дратую, зроби вигляд, що не помітив.

   Я підвелася з підвіконня, гордо підняла голову й, дивлячись йому просто в очі, відповіла:

   — Зараз мій вільний час, і я не перебуваю на вашій території. Маю право робити все, що заманеться. Якщо моя присутність вас настільки дратує — я піду. Дякую за цінну пораду. Надалі намагатимусь не траплятися вам на дорозі й запам’ятаю, де саме розташована ваша вежа.

   Він спокійно вислухав мою тираду, уважно розглядаючи мене. І лише тоді я, у свою чергу, звернула увагу на нього.

   Не дивно, що дівчата втрачають від нього розум — найімовірніше, саме цим і набридають. Каштанове волосся, сріблясті очі, що здавалися майже надприродними, надавали його погляду глибини й загадковості. Вони притягували, мов магніт, змушуючи затримувати на собі увагу. Високе чоло, чітка лінія підборіддя, суворий вираз обличчя, світла шкіра. Стиль одягу — поєднання класики з сучасністю. Увесь образ випромінював упевненість і дещицю таємничості.

   Він помітив мій погляд і зверхньо посміхнувся. Мені раптом стало незручно.

   — Після того як мене роздивилися, ви все ще залишаєтеся при своїй думці?

   Я відчула несподіваний сплеск магії й одразу зрозуміла: час тікати до своєї кімнати, поки все не вийшло з-під контролю.

   — Так. Я залишаюся при своєму. Вибачте, але мені вже час іти. До побачення.

   — Зачекайте, — зупинив він мене, виставивши руку вперед, не торкаючись. — Ви не контролюєте свою силу?

   — Сльози — це не стільки жалість до себе, скільки нерозуміння, чому я настільки недолуга, — відповіла я й відчула, що ось-ось знову почну свою «вологу справу».

   — Знаєте, — після короткої паузи мовив він, — поки ви остаточно не заспокоїлися, хочу запросити вас до своєї вежі. Там ви прийдете до тями, і ми спокійно поговоримо про те, чому ваш контроль постійно зривається.

   Я подивилася на нього з недовірою. З чого б це його думка про мене так раптово змінилася? Він помітив мій погляд і ледь усміхнувся — з розумінням.

   — Кожному викладачеві потрібні сильні учні для підсилення вежі. І дивно, що вас досі ніхто не прибрав до рук. Я впевнений, що зможу допомогти вам із контролем, а ви, своєю чергою, підживите мою вежу. Нічого особливого — лише взаємна допомога.

   — Це… неочікувано, — повільно відповіла я. — Але, мабуть, я маю зрадіти, бо до цього мені взагалі не пропонували навчання у вежі.

   — Ну й дурні, — хмикнув він. — Я Герард Хоренті. Мене не цікавить ваша приналежність до клану, навіть ім’я не має значення. Назвіть лише прізвище — і я надам доступ до своєї вежі.

   — Тірей.

   Він ледь примружився.

   — Цікаво. Клан з якоїсь причини відмовився, бо такого прізвища я точно не знаю. Хоча… неважливо. Пані Тірей, я приймаю вас у свої учениці й надаю дозвіл до Вежі знань. А тепер— ідіть за мною.

   — Дякую.

   Він пішов уперед, а я тихо рушила слідом. Відчинив двері — і моєму погляду відкрилося неймовірне приміщення. Полиці до самої стелі були вщерть заставлені книгами; судячи з обкладинок, це були старовинні фоліанти. Пройшовши трохи далі, я помітила кілька письмових столів, а ще — загадковий прохід, що сяяв перламутровим маревом.

Він помітив мою зацікавленість.

   — Це перехід до індивідуальної кімнати для тренувань. Вона вам знадобиться на перший час, коли траплятимуться сплески. За таких умов ваша магія не просто розсіюватиметься академією, а спрямовуватиметься саме в цю вежу. Оберіть собі місце, яке вам до вподоби, — я закріплю його за вами.

   Я обрала стіл у дальньому кутку — ближче до переходу, майже непомітний з основного входу.

   — Я не проти. А тепер візьміть стілець і підійдіть на середину кімнати, — віддав він розпорядження й попрямував до свого столу, знімаючи куртку.

   Без зайвих запитань я виконала його прохання.

   — Сідайте, не соромтеся, і розслабтеся.

Він підійшов і зупинився позаду. Руки зависли над моїми плечима — майже торкалися, але так і не доторкнулися.

   — Продемонструйте, як саме вас учили контролювати силу.

   Я заплющила очі, намагаючись зосередитися, відкрити темний потік і взяти його під контроль.

   — Зупиніться, — наказав він різко.

Я здригнулася й ледь не втратила напрямок.

   — З вами, найімовірніше, займався темний маг. А вам потрібен світлий. У вас світлої складової більше, і через це виникає постійний резонанс, який виглядає як відсутність контролю. Чому ви не звернулися по допомогу до пані Колос?

   — Мені пояснювали саме так і спрямовували в цьому напрямку.

   — Від сьогодні ви черпатимете зі світла. І побачите результат уже за тиждень.

   — Це було б… неймовірно.

   — Зараз я підберу для вас необхідну літературу — до післязавтра маєте все прочитати. Я також перегляну свій розклад і повідомлю вашого куратора про зміни у вашому навчанні. Хто у вас куратор, до речі?