5

У бібліотеці все швидко владнали. Лайма допомогла перемістити книги до моєї кімнати, тож не довелося тягати їх руками. Вона ще попросила для мене «книгу новачка», оскільки я з межі.

   Зайшли в ательє: вона забрала свою форму, а моя, на жаль, ще була в роботі. Потім прогулялися по академії — Лайма показала мені входи до веж викладачів, пояснила правила: безпосередньо заходити до вежі заборонено, але переходами часто користуються парочки, що хочуть усамітнитися, адже викладачі рідко ними користуються.

   Цього року набір буде у трьох викладачів. Вона розповіла, що є одна травниця, до якої Лайма мріє потрапити, і з її рівнем магії це буде найкращим варіантом. Я ж поки не знала, на що спроможна сама, тож планую активно займатися самостійно, а сусідка пообіцяла допомагати.

   Декілька разів ми зустрічали хлопців і дівчат, з якими Лайма привітно спілкувалася і обов’язково представляла мене. Реакції були різні: хтось радів, хтось оцінював, а когось я навіть зацікавила. Мене це трохи здивувало — ті, кого я нібито зацікавила, здавалися років на десять молодші за мене, якщо не більше.

На обіді сиділи удвох. Помітила, що кухня не сильно відрізняється від тієї, до якої звикла; хіба назви трохи інші, а на смак і вигляд — майже ідентично. Єдине, що привертало увагу, — особливе ставлення до приправ і трав, але мені це не заважало.

   До нас присіли якісь хлопці, яких Лайма, судячи з її виразу, навіть не знала.

   — Дівчатка, давайте познайомимось? — запитав найсміливіший.

   — Познайомимось у перший день навчання, а зараз не цікаво, — відповіла Лайма.

   — Ну, якщо тобі не цікаво, тоді поговорю з твоєю подругою, — продовжив наполягати хлопець і розвернувся до мене. Я безцеремонно роздивлялася його.

   — Слухай, а тобі скільки років? — раптом мені стало смішно від усієї ситуації.

   — Мені вісімнадцять, я… — почав він.

   — Цього достатньо, — перебила його. — Мені тридцять, і ти мене не цікавиш.

   Він здивовано прикрив рот, думки швидко кружляли в голові, погляд упав на мій браслет. Раптом підскочив, злегка хитнув головою, схопив друга і пішов, не попрощавшись, ніби нас тут і не було.

   — Що це з ним? Мого віку злякався?

Дівчина розсміялася. Коли заспокоїлася, вирішила пояснити:

   — Ті, хто з таким віком вступають на навчання, зазвичай або заслані сюди з певною метою — як, наприклад, Домен, — або ж є загубленими головами роду. Сама розумієш: нікчема не зможе тебе використати, а відповідати перед чужим кланом не витримає. Тим паче його клан за нього боротися не стане. Знову ж — нікчема.

   — Якось неправильно, що клан так просто відвертається від свого, — зауважила я.

   — За нашим кланом зараз Нгайжі й Карігі. А цей — просто шукач пригод. Тому й пожертвують одним ідіотом заради процвітання інших.

   — Мені треба краще розібратися в ієрархії кланів.

   — Ми, якщо що, шості. Нгайжі — п’яті, Карігі — треті. Тож заступники в нас непогані. Але й користуватися їхньою прихильністю задарма не варто — наказувати вони теж уміють.

   — Зрозуміла, — ми прибрали за собою посуд і рушили в бік гуртожитку. — А як нам попередити Домена, що ми готові до прогулянки?

   — Ходімо до кімнати, покажу. Я хочу переодягнутися й гроші взяти. А ти заодно подивишся, чого тобі не вистачає, і складемо список. Бо для навчання в тебе, якщо чесно, майже нічого немає.

   — Я не проти.

   У легких, ні до чого не зобов’язуючих розмовах ми дійшли до кімнати. Лаймі подобалося пересуватися через двір — там більше людей, більше шансів когось зустріти. Я ж зрозуміла, що для мене найкращі підземні переходи: там і справді майже нікого не було. І це легко пояснювалося — переходи перебували під наглядом викладачів, а кому ж хочеться, щоб за ним спостерігали. Мені ж сторонні погляди не заважали, тож вирішила надалі користуватися саме ними.

   У кімнаті дівчина швидко переодяглася: брюки й сорочка неймовірного фасону. Я навіть попросила її покрутитися, щоб як слід роздивитися цю красу. Ми записали все необхідне для мого навчання. Після цього Лайма вмостилася на стілець і запропонувала мені сісти навпроти.

   Ми сіли. Вона взяла мої руки за зап’ястки й попросила зробити те саме.

   — Взагалі, коли ти навчишся, зможеш відчувати всіх зі свого клану. А зараз я дозволю тобі через мене відчути Домена і покликати його.

   — Тобто всі всіх відчувають?

   — Ні. Лише голова клану. А я, наприклад, відчуваю тільки тих, з ким знайома і хто надав мені доступ.

   — Домен, як я розумію, надав.

   — Звичайно. Він же розумів, що без мене ти поки не впораєшся.

   Я прикрила очі. Потік тепла пішов від долонь, ковзнув угору й осів десь у грудях, біля самого серця. І раптом я точно знала — відчуваю Домена. Не очима, не слухом, а зсередини. Подумки промовила, що ми збираємося в місто.

   Коли відкрила очі, помітила, що Лайма виглядає втомленою.

   — Що трапилося?

   — Нічого страшного, — вона підвелася. — Просто ти використала трохи більше сили, ніж я розраховувала.

   Підійшла до шафи, дістала з полиці цукерки.

   — Найкращий спосіб прийти до тями.

   — Вибач, будь ласка. Я не спеціально.

   — Я ж кажу — все гаразд. Таке буває, — простягла мені одну.

   Я взяла й скуштувала. Було цікаво, які тутешні смаколики. Виявилося — майже нічим не відрізняються. Шоколад як шоколад.

   — Ти ще не вмієш контролювати свою силу, — продовжила Лайма. — А я трохи розслабилася. От і маємо, що маємо.

   У двері постукали. Я здивувалася: невже Домен так швидко прийшов?

   — Ми вже йдемо! — голосно сказала Лайма й одразу відчинила двері. — Ти так швидко. Думав, ми без тебе кудись підемо?

   Вона з усмішкою рушила вперед. Хлопець нічого не відповів — лише занепокоєно дивився на мене.

   — Я… відчув тебе. Як ти це зробила?

   — Через Лайму. Вона пояснила, як тебе покликати. Я щось не так зробила? — його тривога чомусь передалася й мені.