3

— Мої вітання. Ми тебе знайшли, — руда заплескала в долоні й, уже з мовчазним проханням у погляді до зеленоокої, звернулася до мене: — Збирай речі. Хоча, якщо чесно, там тобі все видадуть. Тож довго не гаймось — і вирушаємо.

   — Нарешті, — радісно підхопила Марійоне. — Ми були певні, що ти жива, але збилися з ніг у твоїх пошуках.

   — У сенсі… збирай речі? — у мене всередині щось стиснулося. — А як я поясню друзям і знайомим, куди зникла? Я що… більше ніколи сюди не повернуся?

   Мене накрило раптовим страхом. Уявила, який галас здійме Карен, коли я просто зникну.

   — Ти ніколи не помічала, — спокійно спитала Марійоне, — що якщо довго з кимось не спілкуватися, людина ніби забуває про тебе? А варто з’явитися — і спілкування одразу «оновлюється», наче й не було перерви?

   — Помічала… — зізналася я. — Думала, це лицемірство. А ще — що я просто непримітна. Тому й таке ставлення.

   — З тобою все гаразд, — тихо й упевнено сказав Дарій. — Повір.

   — Не нервуй, — додала відьма, допиваючи чай. — Ти зникнеш, і вже за кілька тижнів про тебе ніхто й не згадає. Тож збирайся.

Вона кинула погляд на домовика. — Прибери все зайве.

   Той стрепенувся, махнув рукою — якщо це взагалі можна було назвати рукою — і вмить зі столу зникли чашки й дрібниці. З кухні долинув звук миття посуду.

   — То… що саме мені збирати? — розгублено стояла я посеред вітальні.

   — Усе, що для тебе важливе, — почала перераховувати руда. — Речі гігієни на перший час, нижню білизну…

   — Одягни браслет, — Дарій простяг руку. — Або, якщо хочеш, я потримаю його, поки ти збиратимешся.

   І лише тепер я усвідомила, що весь цей час притискала браслет до грудей.

   — Так буде легше. Повір.

   Я вже хотіла віддати його, але відчула дивне занепокоєння. Краєм ока помітила: відьми не дивляться на мене, але всі троє надто зосереджені.

   — Ні… — я похитала головою. — Я краще сама його одягну.

   — Правильно, — схвально мовила Марійоне. — Твої речі — тільки з твого дозволу і лише на твоїй території. Інакше будь-хто зможе крутити тобою. Зрозуміла?

   Я мовчки кивнула.

   — На жаль… я не можу піти з тобою, — почувся тоненький, майже винний голосок. Домовичок визирнув з-за кухонних дверей. — Я до тебе вже звик. І ти мені подобаєшся більше, ніж теперішня хазяйка цієї квартири. Він зітхнув.

   — Але я допоможу тобі зібрати речі.

   І від цих слів у грудях защеміло сильніше, ніж від усіх магічних відкриттів за сьогодні.

   — Ти мені теж почав подобатися, — тихо відповіла я.

   Домовик засяяв так, ніби почув найвищу похвалу, й урочисто представився Теманом. Після цього миттю взявся до справи — заметушився квартирою, витягаючи мої речі з місць, про які я й сама часом забувала. Я лише ходила поруч і спостерігала.

   Виявилося, Теман дослідив мене значно краще, ніж я його. Знав, які речі я ношу найчастіше, навіть які дрібниці беру в руки, коли нервую.

   Дарій тримався осторонь, уважно спостерігаючи, й інколи спокійно пояснював:

   — Більшість із цього в тебе там з’явиться. Не хвилюйся.

   Коли я вийшла до дверей, у мене була лише одна дорожня сумка і рюкзак за плечима. Усе інше — ніби залишилося у житті, яке вже почало віддалятися.

   — А документи? — спитала я, спостерігаючи, як вони втрьох вимальовують щось у коридорі просто на підлозі.

   — Поки можеш лишити все тут, — відповів Дарій, виводячи чергову лінію. — Коли навчишся переміщувати предмети, забереш усе, що захочеш.

   Він на мить зупинився.

   — Я дам тобі доступ до свого переходу. Свій ти ще не зможеш створити.

   — Ти й справді зацікавився? — лукаво поцікавилася Марійоне, домальовуючи символи. — Чи просто хочеш подратувати Гера?

   — Сам поки не вирішив, — спокійно відповів Дарій. — Але його реакція мені не сподобалася.

   Я не розуміла, про що йдеться, та спостерігати було неймовірно цікаво. Руда відьма витягувала з намальованого кола світлі лінії, і ті, мов живі, скручувалися, формуючи циліндр, вкритий мінливими візерунками.

   — Про що ви говорили наодинці? — не витримала зеленоока.

   — Марі, — холодно відрізав Дарій, — тебе це не стосується.

   — Ще й як стосується, — наполягла вона. — Без одного з кланів ми всі ослабли. А мені дуже хочеться, щоб ми нарешті увійшли в повну силу.

   — Це ви ослабли, — усміхнувся Дарій. — А з моїм кланом усе гаразд. Правда ж, Гедре?

   Рудоволоса лише знизала плечима.

   — І це найдивовижніше, — задумливо мовила Марійоне. — Саме Нгайжі підтримали Малісів.

   Я не розуміла змісту цієї розмови, але відчула — ці імена й слова ще матимуть значення. Я запам’ятала їх, мов закляття.

   Теман махнув нам на прощання рукою, затримавши на мені погляд трохи довше, ніж на інших. Дарій підійшов ближче й обережно обійняв мене за плечі. Я здивовано підняла на нього очі.

   — Не нервуй, — прошепотів він. — Після першого переходу можеш втратити свідомість.

   — Я з вами не піду, — озвалася Гедре. — Залишу вас на півдорозі. У мене сьогодні цікавий пацієнт.

   Вона підхопила дорожню сумку. Я закинула рюкзак на плече.

   Ми одночасно зробили крок у циліндр. Тепло миттєво розлилося тілом, приємне й оманливе, але голова закрутилася, простір зламався, немов хтось різко змістив усі координати. Я інстинктивно притиснулася до Дарія. Він обійняв міцніше. Потім я відчула, як він підхопив мене на руки — і світ остаточно розчинився. Я втратила себе.

****************************************************************************************************************************

   — Що, таки втратила свідомість? — стурбовано запитала Марі.

   — Так. Їй нелегко все це пережити, — відповів чоловік, уважно вдивляючись в обличчя своєї підопічної.

   — Гедре, що з її батьками?

   — Вони загинули в автокатастрофі п’ятнадцять років тому.