1

Іноді приходить усвідомлення, ніби все твоє коротке життя, яке ти так старанно намагалася прожити, насправді було не твоїм. Жодного моменту, до якого хотілося б повернутися. Жодного періоду, що грів би спогади. Ти просто існувала, сподіваючись, що от-от почнеш жити по-справжньому, а це «от-от» раз по раз десь затримувалося.

   І саме в ту мить, коли тобі видають документи про розлучення і між іншим повідомляють, що жити тобі, власне, ніде й іти — нікуди; коли з роботи доводиться піти, бо нова пасія колишнього виявляється твоєю ж колегою, — саме тоді раптом доходить: життя нарешті рушило з місця. І тепер або ти зробиш щось сама, або потонеш у жалю до себе.

   Справедливості заради — колишній, прагнучи швидше поставити крапку, виплатив відступні. Та й певні заощадження все ж були. Виходило, що пів року можна прожити без страху. У власне задоволення. Записатися на курси підвищення кваліфікації, підтягнути знання і знову вийти на поле бою з офісним планктоном. Часу небагато, але він є.

   До того ж найкраща подруга запропонувала на літо пожити в її квартирі. Вона якраз поїхала у відпустку з новим залицяльником і мала повернутися наприкінці літа. Цілком достатньо, аби озирнутися назад і спробувати розібратися в питанні, яке роєм гуділо в голові. Навіщо був потрібен цей шлюб? Чому я так і не змогла завагітніти, хоча ми намагалися, оббивали пороги лікарень? І якого біса я взагалі нічого не відчуваю? Можливо, зі мною щось не так. Можливо, я якась бракована, якщо все моє життя здається нереальним, наче позиченим.

   Сидіти на лавці в якомусь сквері, у неймовірно яскравий день, звісно, приємно й заспокійливо. Але, мабуть, краще таки дійти до квартири подруги — на третій поверх звичайної хрущовки у звичайному дворі — і там, на самоті, дозволити собі поплакати.

Подруга давно збиралася продати цю квартирку й переїхати в новобудову в іншому районі, та все якось не складалося. Вона скаржилася на жахливих сусідів, які нібито розносили про неї плітки. Мені ж вони здалися цілком приємними бабусями — тими, що охоче розкажуть, що сталося за день у дворі, де краще купувати продукти і кого варто оминати, аби не накликати біди.

   Навіть про Карен відгукувалися не так уже й погано. Казали лише, що вона нерозбірлива в чоловіках і не вітається з сусідами. Зате й допомогти може. Коли збирали гроші на лікування самотнього діда, вона без зайвих питань дала значну суму, щоправда, одразу попередила, щоб не звикали: просто був хороший настрій.

   Я вирішила, що поки житиму поруч із цими людьми, спробую потроху змінити їхню думку про Карен. Нехай це буде моя подяка за безкоштовний прихисток. Комуналка — на мені, полив квітів — теж, аби не всохли за її відсутності.

   Ідучи повз однакові двори, я щоразу з цікавістю зиркала на будівлю без вікон. Карен наполегливо радила обов’язково завітати до нічного клубу «Рожева хвиля», щойно випаде нагода, — розвіятися, вдихнути життя на повні груди. Навіть дозволила вдягнути одну зі своїх суконь. Мені ж досі бракувало сміливості ввечері хоча б наблизитися до того місця, але Карен запевняла: така розвага піде мені виключно на користь.

   — Добрий день, Міліто, — озвався голос. — Щось ти сьогодні зарано йдеш з роботи?

   Занурена у власні думки, я й не помітила сусідку з верхнього поверху. Вона, як завжди, «чергувала» на лавочці біля під’їзду.

   — О, добрий день, Таяно Олександрівно, — я всміхнулася, витягнувши з пам’яті свою найпривітнішу посмішку, відшліфовану роками роботи на ресепшені. — Ходила забирати документи: про розлучення і про звільнення. А ви вже на посту?

   — Ой, ти все жартуєш, — засміялася жінка, але в очах спалахнула знайома іскра цікавості.

   Я мовчки продовжувала усміхатися, не поспішаючи підкидати дров до вогнища пліток.

   — То все-таки наважилася звільнитися? — не витримала вона. — А як же далі без роботи і грошей?

   — Та ви не хвилюйтеся, — легко відмахнулася я. — Колишній підкинув трохи грошенят на перший час. Піду на курси, підвищу кваліфікацію й знайду кращу посаду. Та й кар’єрного росту там, відверто кажучи, не було зовсім.

   Я легенько торкнулася її плеча — жест упевненості, який завжди спрацьовував.

   — Ох, як же так можна вчинити з такою гарною, доброю, відповідальною, а головне — хазяйновитою дівчиною, — похитала головою бабця. — Не те що ця Карен: ніколи її вдома немає, а коли й з’являється — обов’язково з новим кавалером.

   — Не сваріть мою подругу, — ми обидві всміхнулися. — Ви ж знаєте, вона завжди готова допомогти, незважаючи на свій нестерпний характер.

   — Це правда, — неохоче погодилася сусідка.

   — А що до мого колишнього… — я знизала плечима. — Можливо, так навіть краще. Якщо він не зумів мене оцінити, значить, просто звільнив місце для того, хто зможе.

   — Можливо, ти й маєш рацію, — сказала вона з виглядом людини, яка бачила в житті всяке.

   — Вибачте мене, будь ласка, — додала я. — Я б із задоволенням ще з вами поговорила, але зранку навіть не снідала. Та й документи сьогодні далися непросто… Дуже втомилася.

Таяна Олександрівна тепло усміхнулася.

   — Розумію, — сказала вона. — Іди, відпочивай. Сили тобі ще знадобляться.

   — Дякую. Гарного дня. До побачення.

   Я швидко шмигнула в під’їзд і піднялася на третій поверх із щирою надією нікого не зустріти. Настрою спілкуватися не було зовсім. У квартирі одразу кинула документи в шухляду — перегляну пізніше. Зараз ані бажання, ані сил.

   Треба було обов’язково подзвонити Карен. Я ж обіцяла відзвітувати одразу, як повернуся. Інакше — смертний вирок і вигнання з квартири за непослух. Вона, здається, взагалі забагато на себе брала в моїй опіці.

   Вмостившись зручніше на дивані, я схопила телефон і швидко набрала номер. Подруга відповіла миттєво, ніби чекала дзвінка, не випускаючи телефон з рук.

   — Привіт, моя хороша. Ну що, все зробила, як я казала?