Розділ 39.2

Перед очима попливли білі плями від болю, що пронизав кожну клітину мого тіла. Я закричала, а він уже схопив мене за волосся на потилиці, знерухомлюючи. Носа торкнувся запах крові й гнилого підвалу.

— Солодка, — загарчав перевертень, схиляючись до моєї шиї. — Я з’їм тебе, відкусуючи шматочок за шматочком.

Звикнувши до болю, я швидко роззирнулась. Крістіан не бачив мене — він саме накидав зіткану з магії сітку на двох павуків розміром з легковий автомобіль. Доведеться впоратись самій.

Перехопивши сяючі кинджали, я направила їх собі за спину. Гучний вереск і чорна кров, що залила руки, підтвердили, що я влучила в живіт монстра.

— Подавишся! — крізь зуби видавила я, вириваючись з ослаблих рук.

Важка туша впала за спиною. Пазурі вислизнули з мого тіла, і я закричала знову. Моя власна кров потекла по спині, змішуючись із чорною, але часу жаліти себе не було. Я знала, що регенерація валькірій впорається з ранами.

Почувши дівочий зойк, я розвернулась на звук і завмерла. Хворобливо-блакитного кольору гідра з шістьма головами схилилась над валькірією, що лежала на землі. Вона саме розривала горло бідолашної, поки інші голови вгризались у обличчя дівчини.

Я метнула в неї лінзу просто з кинджалу, зашипівши від болю в спині, та було вже пізно. Руді коси двома вогняними ріками розсипались по бруківці, просочуючись темною кров’ю. Гідра, розсічена навпіл, повалилась на неї зверху, розсипаючись на попіл.

Пригинаючись, щоб не потрапляти на очі воюючим, я прослизнула за спинами двох воїнів і поспішила до Едни. Впала біля неї на коліна.

Вона не ворушилась. З жахливої рани на її горлі продовжувала рівним потоком виливатись кров. Вона заповнювала шви між бруківкою і змішувалась із ріками чорної крові, що лилася повсюди. На обличчі бідолашної не залишилось живого місця. Швидка перевірка підтвердила, що серце Едни більше не билося.

Тремтячими руками я пересіла так, щоб опинитись спиною до ненависної статуї, і обережно струсила попіл з тіла Едни. Роззирнулась.

Довкола продовжувалась битва, але вже не так жваво. Схоже, військо Асгарду разом з валькіріями перемагало. Лише жодного мага серед захисників не було видно. Ні одного.

Аж ось остання блискавка вдарила по зграї вовків, яких воїни оточили з усіх боків. Від сили нового удару воїни повалились на землю, мов кеглі, але за мить уже підхопились. І тоді, коли хмара попелу осіла, над площею запанувала глибока тиша.

Жодне з чудовиськ більше не ворушилося.

Тільки-но усі опустили зброю, як у небі на захід від площі загриміло. Внутрішнє чуття підказало, що Асгейр досі бився.

Стараючись не тривожити м’язи спини, я поволі звелась на ноги. Воїни тим часом один за одним зникали в повітрі, поспішаючи на допомогу побратимам. Я вже теж збиралась перенестися, коли почула своє ім’я.

— Єво!

Повернувшись, я помітила біле волосся Інгрід і полегшено зітхнула. Подруга бігла до мене, трохи накульгуючи на ліву ногу, але в іншому була неушкодженою. Я зустріла її напівдорозі.

— Як ти? — одночасно спитали ми.

— Все гаразд, — озвалась я, знову зиркнувши в бік неба, що продовжувало гриміти від сили Асгейра. — Нам треба в квартал ремісників.

Не кажучи ні слова, Інгрід схопила мене за руку. Вже за мить ми опинились серед ясно-блакитного неба. Два удари серця — і нас знову оповили крики, бряцання зброї і шипіння чудовиськ. Невидима нитка тягнула мене в бік високої будівлі в кінці вулиці — кузні. Крізь розбиті вікна повсякчас виривались спалахи блискавок.

Короткими перебіжками ми поспішили туди. Проминули розбиту гончарню. Не зупиняючись, Інгрід кинула в дім ткалі крізь відчинені двері блакитну сферу, і одразу за нею почулося шипіння. Воїни кілька разів інстинктивно наставляли на нас зброю, б’ючись із чудовиськами, але вчасно зупинялися.

Аж ось і триповерхова кузня Біргера. Стіни здригалися від сили Асгейра. Краєм свідомості я відчувала його гнів і страх — за мене. Навіть під час битви він продовжував думати про мене.

Зібравши волю в кулак, ми з Інгрід востаннє перезирнулись і увірвались всередину. Проте на порозі остовпіла від побаченого.

Ас стояв сам-один посеред кузні, оточений десятками величезних павуків. Здавалося, їх зовсім не лякала його сила... або ж хтось керував ними, змушуючи нападати, навіть ціною власного життя.

Роззирнувшись, я помітила постать, що ховалася за згаслою піччю. Обличчя в тіні видно не було, але обидві руки, спрямовані на зграю павуків... Рукави мантії вкривали пишні візерунки.

Отже, це вони стояли за нападом на Асгард. Хотіли ослабити і відволікти усіх, поки Магнус захоплював владу і трон?

— Допоможи Асгейру, — пробурмотіла я Інгрід, що застигла поруч зі мною.

Не чекаючи відповіді, я перенеслась за спину мага. Відчувши, як сколихнулося повітря, він озирнувся, не опускаючи рук. Я впізнала в ньому одного з тих, кого бачила на площі перед подорожжю в Альвгейм. Прислужника Магнуса.

Він встиг лише охнути, коли я вдарила силою. Ні на сферу, ні на лінзу часу не було. Просто потік білої сили, мов сонячний промінь, прошив його груди. Крик болю розірвав повітря, але одразу стих. Бездиханне тіло повалилось на підлогу кузні, мов зламана лялька.