Розділ 37.2

Я не відчувала його з Мідгарду, де тренувалась з Крістіаном, але сплутати більше не могла. Тіло напужилось, готове зірватись і бігти уперед, поки я задихалась, тримаючись вільною рукою за холодну кам’яну стіну.

Мало-помалу біль минув. Віддихавшись, я випросталась. В голові продовжувала гудіти одна думка: сталося щось жахливе. І я не залишу когось у біді, коли всі зайняті порятунком і обороною столиці.

Стиснувши зуби, я побігла назад, освітлюючи собі шлях смолоскипом. Кроки заглушав гул, що долинав ззовні. По землі йшли сотні ніг. Аж ось за останнім поворотом показався знайомий хол. Безлюдний.

Парадні двері були розчахнуті навстіж. Вартових перед ними чомусь не було, зате на площі метушились перелякані жителі столиці. Воїни по той бік площі вже шикувались у рівні шеренги і одразу зникали всі разом, переносячись туди, звідки долинали перші звуки битви — поки ще далекі.

Зненацька десь збоку почувся тихий схлип. Зазирнувши за двері, я помітила молоду служницю в лляному фартусі й простій зеленій сукні. Вона сиділа на підлозі, забившись у куток і прикриваючи голову худорлявими руками. Її тіло тремтіло з голови до п’ят.

Присівши поруч, я обережно торкнулась її руки. Служниця різко скинула голову, і на мене витріщились круглі від страху бурштинові очі. Поклик продовжував тягнути мене, мов магнітом, але я зосередилась на дівчині перед собою.

— Не бійся, — тихо промовила я. — Я виведу тебе звідси.

Схопивши за лікоть, я потягнула її вгору. Дівчина не пручалась, але тихо забурмотіла:

— Ми всі помремо... Нема куди бігти...

Від відчаю в її тоненькому голосі я й сама затремтіла. Стиснувши зуби, вклала їй у руку смолоскип, як це зробив Асгейр, і повела за собою. Служниця продовжувала бурмотіти собі під ніс і тремтіти, а я відчувала, що маю бути зараз не тут. Тому мовчки добігла з нею до потрібного темного коридору і підштовхнула її всередину.

— Біжи й не зупиняйся. Побачиш у стіні прохід. Іди лише прямо, не звертай. Він виведе тебе до лісу, який охороняє Лісовик, і валькірій. Вони захистять тебе.

Востаннє підштовхнувши дівчину в темряву коридору, я начаклувала маленьку кульку світла, розвернулась і побігла назад. Довірившись відчуттям, я навіть не роздумувала над шляхом.

Діставшись старовинних дубових дверей у підземеллі палацу, я зупинилась. Поклик тягнув мене вперед, волав, що там, всередині, відбувалось щось жахливе. Але я вагалась. Що, як я не впораюся з тим, що там знаходиться?

Асгейр мене вб’є... Якщо те, що за дверима, не впорається першим.

Проте я не збиралась ховатися, коли чудовиська були так близько. Не збиралась сидіти в укритті, коли світом керували жадібні до влади створіння — неважливо, боги, маги чи ельфи.

Я бачила, як вони насправді ставились до мешканців Асгарду. Ніхто не допоміг Лісовику. Ніхто не захищав валькірій, навіть знаючи, що їх убивають. Ніхто не переймався навіть долею Асгейра, поки він був у Мідгарді довгих двадцять років.

Досить.

Покликання валькірій — справедливість? Я покажу їм справедливість.

Пірнувши рукою під поділ материної сукні, я витягла один з кинджалів. Одночасно з тим глибоко вдихнула, прикликаючи все, що мала — всю магію, на яку була здатна, весь гнів і кохання. Вони сплелися в тісний клубок, який я втримувала силою волі — саме так, як вчили Крістіан з Олафом.

Я увійду туди живою і вийду переможницею.

Міцно стиснувши в руці кинджал, що вже світився, я востаннє глибоко вдихнула і обережно потягнула двері на себе. Від побаченого всередині волосся на голові стало дибки.

Всю підлогу залила багряна кров. Вона розлилась по грубих кам’яних плитах тонкими струмочками, заповнюючи шви між плитами. Десь вдалині залунали сурми війська, метушня і гул. Здавалося, вони наблизились. Невже чудовиська Гельгейму прорвались у місто?

Ступивши до величезного підземелля, скупо освітленого лише кількома смолоскипами, я помітила в центрі постать у цупкому чорному плащі. Його обличчя вкривав глибокий каптур. Чоловік стояв боком до мене й бурмотів замовляння... Дуже схоже на те, яке я чула у жахіттях.

Біля його ніг нерухомо лежала жіноча постать. Золотаве волосся, біла сукня... Це була Вьор. Білосніжну сукню заливала та сама кров, що вкрила підлогу. З її грудей тонкою сяйливою ниткою магія перепливала до чоловіка.

Невже Вьор напророкувала свою смерть? Але чому пішла з ним із зали, якщо знала, що загине?

Гнів закипів в мені сильніше, підштовхуючи до дій. Швидко, поки незнайомець не помітив, я створила і кинула в нього білу сферу, але не встигла. Чоловік розвернувся якраз вчасно, щоб відбити магію. При цьому каптур злетів з його голови — це був Магнус.

Сяйлива нитка між ним і Вьор потьмяніла, а вже за мить і зовсім зникла. Я глянула на богиню, але вона не ворушилась. Внутрішнє чуття підказало, що її серце більше не билося.

Чи вижила б вона, якби я бігла швидше? Якби не витрачала час, щоб допомогти іншій дівчині? Але що, якби тоді вбили ту бідолашну?

Тамуючи відчай, я знову прикликала магію, але тримала її на кінчиках пальців, готова будь якої миті створити щит, лінзу чи що завгодно. У другій руці міцніше стиснула кинджал.