Розділ 35.2

Тиха безвітряна ніч заливала спальню в домі Асгейра. Ми лежали в ліжку, натомлені за важкий день, і просто насолоджувались обіймами одне одного. Поклавши голову йому на плече, я спостерігала за мереживною фіранкою, освітленою холодними променями місяця. Ас розмірено погладжував мене по оголеній спині, але я не мерзла — поруч із ним мені завжди було тепло.

Закінчивши переповідати усе, що сталося за день, тепер я слухала новини з дому воїнів. За останні три дні монстри Гельгейму перетнули світ вогняних велетнів і наблизились до межі їхнього світу. Туди, де розташовані одразу три портали Іггдрасіля.

— Але як вони перейдуть по них? — пробурмотіла я, розсіяно перебираючи короткі жорсткі волосинки на грудях Аса. — Сумніваюсь, що всілякі павуки і змії мають достатньо свідомості для цього.

— Не мають, — тихо погодився він. — Схоже, їм хтось допоможе.

— Маги?

Рука на моїй спині не зупинялася.

— Можливо. А можливо, все це влаштував Сурт, щоб помститися за поразку вогняних велетнів під час останньої війни.

— Але чому тоді саме зараз? Чому він так довго чекав?

Важко зітхнувши, Асгейр перемістив долоню мені на голову.

— Ніхто не знає, крім нього самого. Все, що ми можемо — це зустріти потвор Гельгейму так, щоб вони ще кілька століть боялись наважитись на таке знову.

Я зітхнула і обійняла Асгейра за широкий стан. Тверді м’язи під моєю долонею на мить напружились, але одразу розслабилися.

— А що боги? Вони й далі готуються що завтрашнього свята?

Ас замугикав у відповідь. Дивовижно, якими безтурботними виявились наймудріші з жителів Асгарду. Схоже, сила і влада затьмарила розум і їм.

З хвилину ми мовчали, роздумуючи про завтрашній день. Мої повіки потихеньку важчали, схиляючи до сну. Аж тут Асгейр озвався знову.

— Єво?

— М-м?

— Моя мати живе у Ванагеймі. Там тихо і безпечно. Поживи у неї кілька днів — вона прийме тебе із задоволенням.

Мої очі різко розплющились. Повернувши голову, я зустріла погляд Аса й нахмурилась.

— Ти пропонуєш мені кинути тебе, усіх валькірій і воїнів напризволяще?

Широка долоня заспокійливо погладила мене по волоссю від маківки до самих кінчиків. Голос Асгейра пом’якшав.

— Ти досі учениця. Я не можу допустити, щоб з тобою щось сталося.

— Я не безпомічна і не буду ховатися, як боягузка!

Прочитавши протест на моєму обличчі, він зітхнув.

— Давай спати. Завтра починається Лугнасад.

Пригадавши запрошення до Валаск’яльву, я вмостилася зручніше і ніяково пробурмотіла:

— Мені потрібна сукня. Не піду ж я на святкування до Одіна в сорочці й штанах...

— Подумаємо про це завтра, — тихо озвався Асгейр.

Його рука знову взялася погладжувати моє волосся, і це дивно заспокоювало. Мої повіки знову поважчали.

— Засинай, Єво. Спи міцно і ні про що не турбуйся.

Солодко позіхнувши, я таки заплющила очі й поринула у мирний спокійний сон.

***

Гучний хор десятків пташок увірвався до моєї голови. Сонно застогнавши, я перевернулась на м’якій постілі й зажмурилась — яскраве сонце било просто в очі.

Хвилинку, яскраве сонце? В Асгарді такого майже не буває.

Різко розплющивши очі, я сіла на постілі й роззирнулась. Аса поруч не було, а спальня була незнайомою. Протилежну стіну зі світлого гладкого каменю прикрашала велика картина у витонченій різьбленій рамі — пейзаж з навдивовижу казковим квітучим лугом і неймовірно блакитним небом над ним.

Нахмурившись, я перевела погляд на білосніжну, явно коштовну постіль. Вона теж була незнайомою. З чудернацького круглого вікна без скла продовжували долинати пісні невгамовних пташок. Вони співали так голосно, наче змагалися між собою. У повітрі пахло квітами й вогкою землею — весною.

Зненацька двері відчинилися. На порозі стояла світловолоса жінка. Вона дещо нагадувала Вальду, але все-таки відрізнялася. Її зелені, мов ліс, очі дивилися на мене з добротою і обережністю.

— Вітаю у Ванагеймі, Єво. Я Лівія, мати Асгейра.

У Ванагеймі?!