Розділ 33.2

Знову туман. Я застогнала уві сні, але не почула жодного звуку. Тут, у цій позбавленій світла пастці, я знову лишилась один на один з чужорідним голосом. Він висмоктував з мене саму душу.

Заждіть... світло.

Що там казав Олаф? Я — не бранка долі. Я сама керую своїм життям. А отже, і своїми снами теж.

Стиснувши зуби, я зазирнула всередину себе. Низький монотонний голос продовжував невтомно бурмотіти незрозумілі слова. Чи то від нього, чи то від туману, я не могла відшукати бодай крихту власної магії. Ні краплі.

Що цей туман робив зі мною? Чому це відбувалося зі мною? Чому саме я?

Відчай затопив розум. Я б заплакала, але у цьому тумані не існувало навіть сліз. Не існувало нічого. Але ж я існувала? І той голос теж комусь належав. А отже, я могла протистояти.

Зазирнувши ще глибше у себе, я не здавалась, аж поки не відчула слабке мерехтіння магії на самому дні своєї душі. Потягнулась — воно пригасло, мало не зникнувши знову. Обережно, повільно наближаючись, я вмовляла її не зникати, вмовляла впізнати мене.

«Магія — не меч, який можна залишити вдома. Вона частина тебе».

Згадавши слова Крістіана, я більше не вагалась. Впевнено простягнула руку і вхопила силу, що пульсувала, мов серце. Я притисла її до грудей, і магія пройшла крізь грудну клітку. Тієї ж миті мене затопило сяйвом, ніби вранішнє сонце зійшло на сході.

— Геть з моїх снів, — рішуче промовила я.

Один поштовх — і світло розлилося довкола мене, проганяючи туман. Чужий голос опирався, але у своєму сні я була володаркою. Зрештою, за кілька секунд стих і він.

Полегшено всміхнувшись, я розплющила очі. За вікном досі сяяли зірки. Роззирнувшись довкола і впевнившись, що у спальні нікого, крім нас з дівчатами, немає, я ще довго лежала, обдумуючи свої сни.

Чи був це плід моїх страхів? Чи це Магнус або хтось із його підлеглих витягував з мене силу? Але чи можливо це? Чомусь мені здавалося, що можливо.

Зрештою, гучне сопіння Нори заколисало мене знову. До ранку я спала без сновидінь.

***

Пройшла ніч, а від Асгейра не було жодних новин. Я майже не спала, зовсім як у першу ніч в Асгарді. Збираючись на сніданок, раз у раз виглядала у вікно, але так і не помітила його широкоплечу постать. Тривога пробирала до кісток, холодом впивалась у тіло, не давала зігрітися.

Решта дівчат, навпаки, все більше відпускали страхи. Все частіше в домі валькірій я чула сміх і бачила посмішки на дівочих обличчях. Лише ми з Інгрід не поспішали радіти.

Вона, як і я, знала, що Лейф не був кінцевою ланкою зла, що оповило Асгард. Щоб виправдати себе, Магнус поклав всю вину за вбивства валькірій і юних воїнів на свого вірного підлеглого.

Повернувшись з купальні, Інгрід спіймала мій погляд. Хотіла було підійти, але я вже рушила до Нори. Всю ніч я зважувала, чи варто сіяти нову тривогу серед воїтельок. Без обговорення з Асом це могло обернутись проти мене, але Нора та Біргер були з роду вогняних велетнів. Вони могли знати більше.

— Єво? – підняла брови вона, коли я зупинила її на шляху зі спальні. — Чи тебе краще називати новою Соль?

Зморщивши ніс, я похитала головою і озирнулась. Луїза саме розчісувала довге чорне волосся перед дзеркалом на іншому боці кімнати. Помітивши розгублений погляд Інгрід, я відвернулась і тихо пробурмотіла:

— Я — напівкровка, і мені подобається моє ім’я.

— Гаразд, — хмикнула Нора. Причепивши до пояса два ножа, вона присіла, щоб зробити те саме з високими чоботами. — То що ти хотіла?

— Спитати, чи не чула ти чогось дивного... з Муспельгейму.

Велетка на мить завмерла, перш ніж підняти голову.

— Ні. Батько давно відцурався від своїх родичів.

— Чому? — здивувалась я.

Важко зітхнувши, вона звелась на ноги, але в очі не дивилася. Натомість перевіряла усі ремені й зав’язки на міцність.

— Моя мати була валькірією. Де таке бачено, щоб вогняний велетень зв’язався з валькірією, що служить Одіну! Загалом, після мого народження вони зовсім розсварились, і батько перебрався в Асгард назавжди.

«Була валькірією»...

Отже, матір Нори теж загинула. Ще й родина не прийняла. Я співчутливо підібгала губи.

— Мені шкода.

Вона похитала головою.

— Це давно в минулому. Чому ти спитала про Муспельгейм?

Я знову зиркнула на Луїзу. Та спіймала мій погляд у дзеркалі й здивовано підняла брови. Відклала гребінець і рішуче наблизилась.

— Ти виглядаєш так, ніби Лейф встав із мертвих.

Я перевела нерішучий погляд з неї на Нору і зітхнула. Інгрід досі сиділа на ліжку, мов покинута. Коли я поманила і її, вона засяяла й швидко підскочила до нас.

— Кажи вже, — поквапила Луїза. — Я не хочу снідати холодною яєчнею.

— Гаразд, — пробурмотіла я. — На Асгард насуваються нижчі духи з Гельгейму. Судячи з усього, ціле військо. Вони вже у Муспельгеймі.

Три валькірії різко зблідли. Нора нахмурилась. Луїза дивилась недовірливо, а Інгрід нервово посмикувала кінчики білих кіс. Я тим часом продовжувала.