Розділ 32.2

Вийшовши трохи раніше за мене, у бік лісу йшли двоє. Крістіан у своєму незмінно червоному костюмі — сьогодні з розшитої ромбами цупкої тканини — розважав розмовами Луїзу.

Та йшла, слухаючи його й іноді киваючи у відповідь, поки він розвернувся до неї всім корпусом і активно розмахував руками. Мабуть, розповідав черговий жарт. Я підозрювала, що веселий норов був природною рисою для світлих ельфів.

Коли дві постаті сховались за дубами на узліссі, я рушила до тренувальних майданчиків. Асгейр ще на світанку вирушив до дому воїнів чекати звісток від Гуннара. Той саме сьогодні мав повернутись з Муспельгейму.

Я продовжувала тренуватись майже щодня, навіть якщо все одно лишалась фізично найслабшою з валькірій. Повільно, але впевнено я ставала витривалішою.

Дійшовши до улюбленого тренувального майданчика — того, де вперше тренувалася з Норою й Інгрід — я звичним рухом стягнула через голову вишиту сорочку і поклала на сумку попід парканом. Та тільки-но розім’ялась, як помітила з-за паркану біляве волосся.

Інгрід.

— Що ти тут робиш? — пробурмотіла я, опустивши руки.

Вона зам’ялась і переступила з ноги на ногу. Звично смикнула кінчик коси. Відвернувшись, я продовжила розминати плечі.

— Або кажи, що хотіла, або не заважай.

На мить я й сама завмерла від того, як грубо це пролунало, але вибачатись не стала. Принаймні, це подіяло. Інгрід пройшла вздовж огорожі й зупинилась у проході всередину.

— Я хотіла подякувати, — несміливо озвалась вона.

— За що?

— Ви не видали мене ні Одіну, ні дівчатам. Якби не ви, я була б уже мертва.

Я озирнулась через плече.

— Як ті дівчата, що вже мертві?

Вона опустила очі. Зітхнувши, я похитала головою.

— Ми не хотіли брати на себе відповідальність за твою смерть. Нехай ти могла розповісти про Лейфа хоч комусь, але сталось інакше. Я б не стала карати за таке, і Асгейр теж.

Обличчя колишньої подруги сповнилось надією, але потьмяніло, коли я не згадала про Гуннара. Він не розмовляв з нами про Інгрід, і я не питала його про це. Якщо Ас і знав більше, то зберігав почуття друга в таємниці. Я поважала його за це й не розпитувала.

— Потренуємось? — запропонувала я.

Інгрід здивовано округлила очі, але поспішно кивнула.

— Магією.

Блакитні очі розширились від занепокоєння, але вона не відступила. От і добре.

Усі валькірії обговорювали те, що я виявилась донькою Соль. Інгрід нічого не знала про богиню Сонця раніше, але за останній місяць зненацька знайшлись ті, хто пам’ятав її силу. Ту, що дісталась і мені.

Ас хотів зберегти це в таємниці, та не встиг — вартовий в’язниці, що чув мою розмову з Одіном, розповів про все іншим вартовим. Чутки розповсюдились Асгардом, мов лісова пожежа.

Навряд чи Магнус став би про це розповідати сам — йому це було б не вигідно. Чим більше я на виду, тим важче мене вбити.

За останній місяць я нарешті налагодила зв’язок з магією, що текла в моїй крові. Силою Сонця. Часу в мене було тепер багато, та й Крістіан не шкодував мене на заняттях. Разом з ним, а іноді й Асом або Гуннаром, я вчилась поєднувати магію зі зброєю в бою.

Ставши навпроти Інгрід, я дочекалась, поки вона відступить на десять кроків і кивне. Востаннє видихнувши, я втягнула в легені повітря й розбудила силу.

Від першої лінзи Інгрід ухилилась, перекотившись по землі. Маленька і в’юрка, вона скочила на ноги й кинула в мене блакитну сферу. Я ледве встигла виставити білий щит. Залишивши його повільно розсіюватись там, де стояла, я різко змістилася вбік.

В Інгрід полетіли три розпечені стріли. Лише кілька днів тому Крістіан показав мені, як випускати їх по кілька одночасно, і я досі працювала над формою і швидкістю. Поки що вони більше нагадували дротики для дартсу, але, принаймні, вже не падали на півшляху до цілі.

Пискнувши, вона створила навколо себе круглий щит. Він прийняв на себе всі три удари — слабкі, але влучні. Задумавшись над стрілами, я відволіклась і мало не пропустила нову блакитну сферу. Вона пролетіла в долоні від моєї маківки, коли я інстинктивно впала навколішки.

Рикнувши, я сіла навпочіпки і витягла з піхов кинджал. Він засвітився, накопичуючи силу. Інгрід стривожено заклякла, спостерігаючи за мною, а я вже всадила кинджал у землю під ногами майже по руків’я.

Білі струмочки розійшлись по поверхні, мов електричний струм, на всі боки. За мить Інгрід скрикнула й підскочила, коли вони торкнулись її легких чобіт.

Пронісшись майданчиком, магія влилась у землю, з’єднуючись із нею. Я не сумувала за нею — вона була довкола нас, як і казав Крістіан на першому занятті. Я без вагань віддавала і брала її, коли потребувала.

Задоволено всміхнувшись, я випросталась. Поки Інгрід вражено переступала з ноги на ногу, витерла кинджал об штани й сховала назад у піхви. Вдома доведеться його почистити, як слід.

— Що це було? — пробурмотіла Інгрід.

Піднявши голову, я знизала плечима.

— Новий прийом. Ми з Крістіаном вигадали його десь два тижні тому.