Розділ 31.2

Неможливо було не впізнати у постаті старого чоловіка в чорній накидці і з посохом Всебатька. Навіть якби я не знала, як він виглядає, сила, яку він випромінював, розливалась повсюди, мов невидимий вітер. Я відчувала її так гостро, що тепер трималась за ґрати не для того, щоб краще бачити, а просто щоб встояти на ногах.

Поруч із Одіном стояв сивочолий чоловік у червоній, розшитій золотом, мантії. Магнус — я нарешті згадала його ім’я. Це його зображення я бачила у книзі в Храмі Знань. 

Зі спини я небагато могла розгледіти, але зріст і гордовита постава видавали в ньому того, хто давно звик до безмежної влади.

І проти них стояв Асгейр. У грудях похололо.

— Відступи, — прошепотіла я, втупившись у його маківку. — Не жертвуй собою.

Він не дивився на мене. Чи то навмисне, чи то дійсно не чув. Не встигла я щось іще зробити, щоб привернути його увагу, як пустир перед в’язницею розколов громоподібний голос.

— Ти прийшов сюди, щоб знову порушити закон, сину мій?

Я здригнулась від підсиленого голосу Одіна. Він луною віддавався у стінах камер. Краєм вуха я чула, що інші в’язні загомоніли голосніше. Дехто взявся стукати по металевих ґратах, хтось заскавулів, а хтось озвався таким голосом, що у мене мурашки поповзли по шкірі.

— Я прийшов сюди, — таким ж гучним голосом озвався Асгейр, — щоб зберегти закони Асгарду.

Військо за його спиною не ворушилося. Лише тепер я зрозуміла, чому обидва говорили так голосно — на кону стояла відданість Божественного війська, головної сили Одіна. 

Кому вони будуть підкорятися — батькові чи сину?

— Відверта брехня, — презирливо промовив Магнус. — Ти прийшов, щоб вкотре зневажити батька і звільнити свою підопічну. Її звинувачують у вбивстві головного мага школи валькірій, але яке тобі до цього діло, правда?

Змій-спокусник — ось як би я описала його розмови. Магнус перекручував правду, вивертав її так, щоб виставити нас із Асом злочинцями й відступниками.

— Не треба, — знову пробурмотіла я, відчайдушно вдивляючись в суворе обличчя Аса. — Не розпочинай війну через мене.

Чи то дослухавшись до моїх благань, чи то з власних міркувань, він звузив очі і заговорив спокійно, але так само гучно:

— Лейф сам закінчив своє життя. Я був там і бачив це на власні очі. Єва — учениця, що пробула в домі валькірій трохи більше місяця. Як би вона здолала мага зі столітнім досвідом? Це більше схоже на помсту, ніж на справедливість — звинувачувати її у вбивстві. Я прийшов, щоб віднайти правду.

— Ти стверджуєш, що я — Головний маг Асгарду — хочу помститись якійсь нікому не потрібній дівчині? — ще голосніше, ніж раніше, озвався Магнус.

— Досить.

Одного слова Всебатька було достатньо, щоб і маг, і син замовкли. Кілька важких ударів серця, що бухкало у мене в грудях, стояла майже повна тиша. Лише круки, що досі кружляли в небі, каркали на різні голоси. 

Зрештою, Одін повів головою, оглядаючи військо за спиною Асгейра.

— Ви — славетні воїни. Справедливість перш за все, тому я не гніваюсь на вас. Повертайтеся додому.

Ніхто не ворухнувся. Я округлила очі, коли зрозуміла, що воїни, що стояли в перших кількох рядах, дивились не на Одіна, а на Асгейра. Чекали його наказу.

Повернувши голову, Ас кивнув. За мить почувся стукіт. Кожен воїн, перед тим, як зникнути, вдаряв себе кулаком по грудях. Хвиля за хвилею, шеренга за шеренгою, вони переносились в доми воїнів — головний у столиці й менші в інших поселеннях Асгарду.

Залишились лише Асгейр, Гуннар і третій воїн. Я не знала, хто він, але підозрювала, що це — Генерал Божественного війська. Не міг же він залишити своє військо?

— Ти знаєш, як перевірити невинність Єви, — досі голосно заговорив Ас. Піднявши голову і знайшовши моє вікно, він продовжив: — Зазирни в її розум. Віднайди правду.

До мене повернулись усі. 

Я затримала подих, вдивляючись у задумливе обличчя Одіна, презирливе — Магнуса і суворе — Аса. Генерал не виказував жодних емоцій, а от Гуннар дивився з тривогою. Мабуть, як і я.

Тепер, коли військо зникло, ніхто не говорив посиленими голосами. Я не чула розмови, але помітила, як Магнус різко кивнув, перш ніж щезнути. Гуннар з Генералом приклали кулак до грудей, схилили перед Одіном голову і теж перенеслися. 

Одін з Асгейром рушили до брами в’язниці пліч-о-пліч. Це вселяло надію, що вони таки знайшли спільну мову, незважаючи на минулі суперечності.

Я заметалась по вузькій камері, не в силах всидіти на місці. Секунди спливали повільно, поки я дослухалась до кожного стогону з-за стін, до кожного бурмотіння й завивання. 

Аж ось і кроки.

До моїх дверей наблизились три постаті. Спершу я глянула на Аса, шукаючи підтримки, а потім перевела погляд на Одіна. 

Прадавня сила накочувала на мене хвилями, але омивала й бігла далі, не затримуючись. Всебатько пильно дивився на мене єдиним оком. 

Вартовий відчинив двері. Він увійшов всередину, наказавши:

— Чекайте зовні.

Щойно він наблизився, я напружилась. Одін був лише трохи вищим за мене, але виглядав так загрозливо, що я знала — варто йому лише змигнути, і від мене не залишиться й попелу. Більшу силу за нього мав лише Іггдрасіль.