Розділ 21.2

Воїн враз опустив зброю, а я полегшено видихнула. Не знаю, як би відреагував хранитель лісу на напад, але нас точно не чекало нічого доброго.

Увійшовши в круг світла, що розливалось навколо мене, вищий дух обвів моїх друзів поглядом, перш ніж зупинитися на мені. Довгу мить він розглядав мене, осяяну магією, і лише потім сказав:

— Хоч і разом, але ви очистили мій ліс. Угода виконана.

Долоня, якою я скріпила договір, засяяла яскравіше, але одразу пригасла знову. Асгейр непомітно опинився поруч, плечем прикриваючи мене від імовірної небезпеки.

— Прийми мою вдячність за кору ясеня, хранителю, — сказав він, злегка схиливши голову.

Лісовик перевів погляд на нього і ледь помітно всміхнувся.

— Боги, воїни, валькірії... Брехню одну я чув від вас, і вже давно не вірю словам. Єва довела свою чесність вчинками.

Отже, колись він уже просив про допомогу, але його обдурили?

— То ось чому ви мені допомогли? — здивувалась я.

— Як я міг не допомогти, коли ти відкрила лісу своє серце?

Ой, ні... Він чув мою розмову з дружиною ясеня?

Уже шкодуючи, що спитала, я відвела очі. Здивований погляд Асгейра випалював мене зсередини. Лісовик тим часом глянув на Інгрід, яка теж старанно дивилася собі під ноги.

— Твоя таємниця в безпеці, Інгрід, донько Астрід.

З цими словами він розвернувся і пішов назад у хащі. Ми мовчали, поки шелест мохового кожуха не затих за деревами, і лише тоді видихнули. Я намагалась спіймати погляд подруги, але вона досі ні на кого не дивилася.

Що ж такого вона приховує, що не хоче розповідати і про що знає лісовик?

Провівши нас з Інгрід назад до дому валькірій, Асгейр з Гуннаром попрощалися і зникли. Ми ж, втомлені, нарешті добрели до ліжок і полягали спати.

***

На щастя, наступний день був вільний від занять. Я пропустила сніданок і спала доти, поки мене не розбудила Нора. Вона виглядала напрочуд енергійною, ніби зовсім не втомлювалась на численних тренуваннях.

— Єво, підйом!

Інгрід, зачувши її, сонно застогнала і перевернулась на інший бік. Я ж, протерши очі й помітивши, що сонце ще високо в небі, пробурмотіла:

— Що сталося?

— У мене — нічого, — знизала дужими плечима Нора. — Але внизу я зустріла Асгейра. Він сказав, що ви йдете до мого батька, тому...

— Що? — струсивши головою, я прогнала залишки сну й сіла в ліжку. — До якого батька?

— До Біргера. Він найкращий коваль у всьому Асгарді. Я в місто поки не збираюся, тож передай йому мій меч, щоб він його полагодив. Я його трохи погнула на останньому завданні.

Поки Нора говорила, я звелась на ноги і здивовано прийняла у неї з рук великий меч. Важке, зігнуте майже під кутом в дев’яносто градусів лезо одразу потягнуло мене вниз — руки досі лишалися найслабшою частиною мого тіла. Велетка, помітивши мої старання втримати зброю, розсміялася.

— Тобі ще тренуватись і тренуватись. Передай моєму батькові привіт.

— Гаразд, — спантеличено пробурмотіла я, притуливши погнутий меч до найближчої стіни.

Помахавши на прощання, Нора вийшла, а я визирнула з вікна. І дійсно, на галявині, ховаючись від незвично яскравого сонця в тіні молодих дерев, стояв Асгейр. Схрестивши руки, він раз у раз поглядав на наше вікно і, помітивши мене, махнув, щоб я спускалася. Ховаючи посмішку, я кинулась до комоду з одягом. Підвіска матері залишилась у нижній шухляді, прикрита одягом.

За кілька хвилин я вийшла з дому, тягнучи за собою меч Нори і відчуваючи на собі зацікавлені погляди інших валькірій. Асгейр тим часом відійшов від липи, на стовбур якої спирався спиною, і забрав у мене з рук важку ношу. Закинув його собі на плече.

— Як ти себе почуваєш?

— Добре, — здивовано відповіла я, розминаючи втомлені руки.

— Вночі ти довго витрачала магію.

— Все гаразд.

Асгейр востаннє окинув мене оком, перевіряючи, чи не приховую я слабкість, і простягнув мені долоню.

— Тоді перенеси нас до міста.

— Навіщо ми йдемо до коваля? — поцікавилась я, вкладаючи свою руку в його.

Ас ніжно стиснув мої пальці і всміхнувся куточком губ.

— Якщо тобі так до вподоби кинджали, виберемо тобі власні. Досить забирати мої.