Розділ 20.2

— Давненько ти не заглядала до мене, Єво.

Я всміхнулась у відповідь добродушному буркотінню старого наставника й опустилась на потертий килимок навпроти нього. Аскетичний кабінет Олафа дивно заспокоював після всіх подій останніх днів. З щемливим відчуттям я оглянула майже порожнє приміщення, в якому панував ідеальний порядок, і вдихнула чисте прохолодне повітря на повні груди. Здавалося, лише тепер важкий тягар, що тиснув на груди, трохи ослаб.

— Ти змінилась.

Перевівши погляд на вчителя, я знизала плечима.

— Останні тижні видалися насиченими.

— Чув, — кивнув він сивою головою. — Інгрід одужала?

— Так. Але сталося ще дещо, — ніяково сказала я.

Переповівши Олафу, ким виявилася моя матір, спитала:

— Ви були знайомі з Соль?

Якийсь час він задумливо погладжував бороду, вдивляючись у мене проникливим поглядом. Потім похитав головою.

— Я не знав її особисто. Її вислали в Мідгард ще до мого приходу сюди.

Мої плечі мимоволі опустилися. Тоді він лагідно додав:

— Я розумію, як ти почуваєшся, але не забувай — у тебе тут є друзі. Самотність штовхає нас на необдумані вчинки. Я знаю, тому що сам через це пройшов.

— Ви все життя були самотні? — спитала я, однак одразу скривилася. — Вибачте, це не моє діло.

— Нічого, — всміхнувся наставник. — Молодість штовхає тебе дізнаватися нове, це чудова риса. Щодо твого питання... Ні, у мене була сім’я.

— Що з ними сталося? — тихо спитала я, помітивши, яким меланхолійним став голос Олафа.

Всівшись зручніше, він махнув, щоб я випрямила спину — я завжди про це забувала.

— Я покажу тобі, а ти навчишся проникати у чужий розум. Це корисна навичка, коли треба відрізнити правду від брехні або визначити винного. Роби тільки те, що я скажу.

Коли я кивнула, він продовжив:

— Дивись прямо мені в очі, не відводь погляд. Глибоко дихай. Думай про мене. Примір на себе моє життя.

Я зробила, як він сказав. Завіса між нашими розумами похитнулась, і мій зір розфокусувався. Все поплило перед очима, коли Олаф сказав:

— Зазирни за завісу.

Відділившись від фізичного тіла, мій розум ковзнув до наставника. Прохолодний кабінет зник.

— Я бачу, — пробурмотіла я.

— Що ти бачиш? Опиши, — ніби крізь товщу води, почула я його голос.

Голова запаморочилася, але я змусила себе лишатися при тямі. Мене наче затягувало у вир чужої душі, чужого життя. На мить стало страшно, що не повернуся, але, довірившись наставнику, я пірнула ще глибше. Перед внутрішнім зором постала дивовижна картина.

— Я бачу поле, всіяне квітами, — прошепотіла я. — Там сидить дівчинка. Вона тихо співає і плете вінок. Повернулась до мене... Ой!

Смикнувшись, я різко зажмурилась, але перед очима досі стояло її обличчя. Миле, невинне, воно за мить змінилося, ставши маскою чудовиська.

— Що це було? — приклавши долоню до серця, що шалено билося від страху, спитала я. — Чому вона стала такою?

Розплющивши очі, я обережно поглянула на Олафа, але він не сердився. Лише втомлено витер спітніле чоло.

— Хто ця дівчинка?

Вже задаючи питання, я зрозуміла, якою буде відповідь.

— Моя донька.

Я з жахом вдивлялася в очі наставника, в яких тепер віддзеркалювався лише безкінечний сум.

— Що з нею сталося? — прошепотіла я.

Олаф зітхнув і відвернувся до вікна, за яким світ продовжував жити своїм життям. Ми ж тут застрягли в петлі минулого.

— Тара була дуже сміливою дівчинкою і любила гуляти одна. Їй було дев’ять. Я тоді ще нічого не знав про такі випадки, тому пропустив момент, коли в неї вселився нижчий дух. Він поневолив її тіло так легко...

Під кінець його  голос тріснув. Помовчавши, Олаф продовжив вже суворішим голосом:

— Мене не було вдома кілька днів. Сто років тому я ще жив у Мідгарді й був ерілем. Мені пропонували перейти на службу до Асгарду, але я не хотів кидати сім’ю. Того разу я поїхав на кілька днів. А коли повернувся, побачив вдома дружину... те, що від неї лишилось.

Волосся на потилиці стало дибки, варто було лише уявити, через що пройшов цей зовні спокійний мудрий чоловік.

— Тари вдома не було. Я шукав її по всьому селу, але так і не знайшов. Ніхто нічого не бачив і не чув, і це було дивно. Вже думав, що не знайду її живою. Лишалося тільки одне місце — на її улюбленому лузі за селом. Та коли я туди дістався, доньки вже не застав. На її місці чекав перевертень.

Я зіщулилась, пригадавши монстра, що напав на мене того вечора, коли я зустріла Асгейра. Він виглядав майже так само, як і у спогаді Олафа, за винятком дитячого росту.

Я не стала питати, що сталося далі. Було очевидно, що маленька Тара не вижила.

— Мені шкода, що ви втратили сім’ю, ще й таким жахливим чином.