Розділ 18.2

Опустившись навпроти нього на м’який стілець, я задала перше питання:

— Де моя мама?

На довгі кілька секунд в кабінеті запала тиша. Я чекала, вишукуючи на його обличчі відповіді, поки він не зітхнув.

— То ось, чому ти тут. Я боявся, що це станеться.

— Про що ти говориш?

Татові очі-хамелеони, такі самі, як у мене, наповнилися співчуттям. Я затамувала подих, коли він заговорив.

— Ти не знайдеш її, Єво. Твоя мати більше не в цьому світі. І в жодному зі світів її немає. Вона всюди і ніде одночасно.

Холодна здогадка вколола моє серце.

— Вона не померла при пологах, так? — прошепотіла я.

— В якомусь сенсі, померла. Але не так, як ти думала, — похмуро проказав він, а потім зітхнув. — Боги — егоїсти, всі до одного. І вона теж. Зустрівши Соль, богиню Сонця, я думав, що вона покохала мене так само щиро, як я — її. А виявилось, що вона просто хотіла передати свій дар дитині, щоб потім піти з цього світу. Бачте, втомилася від життя в Мідгарді, а повертатися в Асгард їй заборонили за якусь давню провинність.

Асгейр ворухнувся на дивані, та я не стала обертатися. На очі навернулися сльози від почутого.

Моя мати — богиня, яку вигнали з Асгарду? І вона народила мене лише для того, щоб покинути?

— Вона покинула мене, залишивши після себе тільки підвіску. Сказала, що ти зможеш відкрити її, коли опануєш силу.

— Де вона зараз?

Він помовчав, перш ніж зізнатися:

— Соль стала сонцем. Їй більше ніхто не був потрібен — ні ти, ні я. День, коли ти народилася, був останнім, коли я її бачив.

Кілька ударів серця я боролася з собою.

— То ось чому ти ніколи мене не любив.

— Я...

Батько зиркнув на Асгейра за моєю спиною і відвів очі. Я глибоко зітхнула, щоб заспокоїтися.

— Хай так. Але навіщо ти пообіцяв мене Одіну?

На мить піднявши на мене очі, він і відійшов до вікна, за яким вдалині виблискувало лазурове море. Його голос залунав глухо і повільно. Він немовби випускав на волю слова, що душили його надто довго.

— Бо я втомився від лицемірства богів. Від їхньої брехливості, зверхності й нерівноправ’я. Втомився бути васалом, що завжди стоїть нижче за них. Дехто з магів вирішив боротися з цим в Асгарді. Мені пропонували долучитись, але я не ризикнув піти проти Всебатька і обрав інший шлях.

Я мовчала, вражена його відповіддю. Ас теж не озивався. Перевівши подих, він продовжив:

— Я мав відкупитись від Одіна, щоб здобути свободу, а ти саме отримала силу, тож...

Договорити він не встиг. Диван за моєю спиною скрипнув, і вже за мить батько задихнувся, притиснутий за горло до стіни біля вікна. Я скочила на ноги, поки Асгейр дивився на нього так, як дивляться на наймерзенніших комах.

— Ти продав невинну дитину в обмін на власну свободу, — тихо, але загрозливо загуркотів він. — Ти й на мить не задумався, що її можуть убити. Що вона не хотіла для себе такого життя.

Від слів Асгейра щось в моїй душі, закам’яніле й мертве, ожило. Та самотня частина озивалася, прохаючи мене підійти до нього ближче і торкнутися його плеча. Що я й зробила.

— Відпусти його, Асе. Він не вартий того.

Дивовижно, але мій голос лишався спокійним. Всередині лютували гнів і образа, але я тримала емоції під замком — до того часу, поки не залишу цей чужий для мене будинок.

— Я хочу додому.

Асгейр здивовано озирнувся до мене. Я підняла на нього очі, і він без слів кивнув. Він завжди мене розумів. Навіть не глянувши на батька, я обійняла Аса за широкий стан і сховала обличчя на його грудях. Міцно обхопивши мене руками, тієї ж миті він переніс нас до порталу і далі — через Іггдрасіль.

***

За кілька годин, вдихнувши прохолодне після спекотного літа повітря печери, я похитнулась, але встояла на ногах. З кожним разом перехід між світами давався мені все легше.

Асгейр поруч мовчав. Що тут скажеш? Я отримала відповіді на важливі питання, навіть якщо вони розбили мене вщент.

Як мама могла так вчинити зі мною і батьком? Чому вона вибрала закінчити життя, з’єднавшись із джерелом своєї сили, замість того, щоб залишитися зі мною? Чому вона мене не полюбила?

Підвівши голову, я примружилась. В голову закралася дика думка.

Що, як я зможу дотягнутися до неї за допомогою своєї сили — її сили? Для цього мені треба всього лише стати... сонцем.

Заплющивши очі, я стисла руки в кулаки. Все розчарування, гнів і самотність вирвались назовні хвилею жару й білого світла. У крові заспівала звільнена магія, озиваючись до мене, зваблюючи могутністю.

Я могла б спалити весь світ, якби захотіла.

— Єво...

Ледь чутний голос пробивався крізь гул у вухах. Я нічого не бачила, загорнута у кокон власної сили, використовуючи її як броню від усього і всіх.

— Єво! — повторив знайомий голос вже ближче.