Розділ 17.2

До сьогодні я ні разу не бачила, щоб Інгрід застосовувала чари, тож мені було вкрай цікаво. До того ж, я сподівалася, що тренування допоможуть мені краще контролювати власну силу. Та досі нагадувала темну неприборкану конячку.

Нора не мала магічних здібностей взагалі. Коли ми пояснили, що збираємося робити, вона зацікавлено кивнула і вийшла за межі майданчику. Асгейр з Гуннаром здивовано спостерігали, як велетка, що анітрохи не поступалася їм зростом, сперлась передпліччями на паркан, а ми з Інгрід розходимося в різні боки.

— По-перше, — сказала Інгрід, коли ми зупинилися навпроти одна одної на відстані десяти кроків, — магію зручніше застосовувати для дальнього бою. В ближньому ти просто не встигнеш матеріалізувати задумане — меч або кігті чудовиськ б’ють швидше. Проте, при правильному підході, чари допоможуть дотягнутися до супротивника раніше, ніж він — до тебе.

І тут вона зігнула праву руку в лікті, притискаючи ребро долоні до грудей паралельно землі, і різко викинула в мій бік. Просто на мене полетіла сяйлива блакитна лінза. Я ледве встигла присісти, щоб вона не розсікла мене навпіл, мов меч.

Над головою свиснуло, перш ніж позаду роздався тріск. Озирнувшись, я помітила горизонтальний випалений слід, що лишився на корі старого дуба позаду майданчика. Дерево зашипіло, але не загорілося.

Добре, що Асгейр з Гуннаром вибрали майданчик подалі від інших валькірій. Зрідка дівчата кидали зацікавлені погляди на нашу компанію, але не наближалися.

Гучні оплески змусили мене здригнутися. Гуннар аплодував Інгрід і дивився на неї з таким захопленням, що я швидко відвела очі. Асгейр виглядав далеко не таким радісним. Його напружений погляд метався між слідом магії на обпаленому дереві і мною.

Далі я вчилася створювати подібні лінзи сама. Спочатку у мене не з’являлися навіть іскри, але мало-помалу справи пішли краще. Сила чомусь сьогодні не хотіла мене слухатися — не допомогла навіть коротка медитація, якій навчив мене Олаф. Як би я не старалася, нічого більшого за тонкий білий серпанок створити не виходило.

Інгрід це не засмучувало. Навпаки, вона заспокоювала, що їй на освоєння такої лінзи знадобилося не менше місяця щоденних занять. Вчив її Крістіан — це було ще до відміни практичних занять з магії.

Цікаво, що б сказав Крістіан, якби побачив нас зараз? Я сподівалася, що Лейфа сьогодні в школі не було.

З кожною провальною спробою моє невдоволення росло. Я втомилася відчувати себе безпомічною і ні на що не здатною. Легкою здобиччю. Тому продовжувала тренуватися робити цю світлову лінзу знову, знову і знову, одночасно навчаючись ухилятися від чужої магії.

Ще за годину знесилена Інгрід попросила про відпочинок, але я продовжила тренуватися сама. Нора увійшла до нас на майданчик, і обидві валькірії час від часу коментували мою стійку, дихання або поправляли положення рук.

Воїни не втручалися. І якщо Гуннар спостерігав за мною в пів ока, то Асгейр — з усією уважністю. Невдовзі Гуннар попрощався і повернувся у дім воїнів — тренувати новачків.

— Тоді чому він не тренував мене? — спитала я, коли він зник.

— Тому що він тренує зі зброєю, а тобі вправлятися з нею ще надто рано, — спокійно пояснив Асгейр.

Що ж, то була чиста правда.

Нора, занудьгувавши, пішла тренуватися з рудокосою Едною, що спостерігала за нами віддалік, а я продовжила вправлятися в магії.

Мало-помалу сила піддавалася. Коли сонце покотилося за захід, я остаточно вибилася з сил, зате змогла створити справжню лінзу. Вона була сліпучо-білою і майже одразу розчинилась у повітрі, не пролетівши й півметра, але я собою пишалася.

— Думаю, на сьогодні досить.

Асгейр наблизився до мене, спітнілої, брудної й розтріпаної. Я хотіла вправлятися в магії ще, але голова знову паморочилась, а ноги вже підгиналися від виснаження.

— Продовжимо завтра? — спитала Інгрід.

Останні півгодини вона й сама вже поправляла мене, сидячи на траві попід парканом. Я кивнула.

Попрощавшись з нею, Асгейр повів мене до себе додому. Я не заперечувала — чим більше я знайомилася з ним, тим більше часу хотіла проводити разом. Про що це свідчило, я старалася не думати.

Ас наполіг, щоб ми йшли пішки замість того, щоб перенестися. Він стверджував, це було необхідно для моїх м’язів, щоб в них не накопичувалася молочна кислота, що викликала біль.

Сонце поволі фарбувало небо у помаранчеві відтінки. Ми йшли по краю лісу, вдивляючись у поки ще привітні краєвиди. Раз чи два мені здавалося, що з-за дерев за нами спостерігає рогата постать — а може, це був просто олень.

Я була настільки втомлена, що здебільшого мовчала. Асгейр розважав мене розповідями про різні світи і їхні традиції. Виявилося, що зовсім скоро більшість народів будуть святкувати День Сонця — літнє сонцестояння в Мідгарді.

— Уже? — здивувалась я.

— Так. А що?

— Я народилася в цей день, — зніяковівши, зізналась я.

Асгейр різко зупинився. Я теж.

— В День Сонця?

— Щось не так?

Нахмурившись, він похитав головою і жестом запросив мене йти далі.