Розділ 15.2

Щойно ми опинились у моїй старій затишній квартирі, я практично впала на скрипучий диван і стиснула ниючі скроні пальцями. В них ніби забивали гвіздки. Сил не лишилося навіть на те, щоб насварити Аса за те, що він завадив мені... до речі, що я ледь не накоїла?

Асгейр присів переді мною навпочіпки. На ньому знову був той самий чорний плащ, що й в нашу першу зустріч, а під ним — вже знайоме вбрання асів. Лише руки його почорніли, ніби він перебирав вугілля.

— Як ти себе почуваєш? — тихо спитав він.

Я не відповіла. Тоді він обережно прибрав мої руки і підняв голову вище, щоб зазирнути в обличчя.

— Крука мені на голову! — тихо вилаявся він і схопив жменю серветок, що стояли на столику біля дивану.

Лише тепер я відчула, що ніс не дихає, а щось гаряче ллється на губи. В роті оселився солонуватий присмак. Кров стікала по підборіддю і капала на мої темні полотняні штани. Поки Асгейр однією рукою приклав серветку до носа, а другою витирав моє обличчя, я опустила погляд униз і зітхнула.

— Штанам каюк.

З його губ зірвався короткий смішок. Я теж слабо посміхнулася, спостерігаючи, як він недовірливо хитає головою.

— Ти не можеш стояти на ногах, але жартуєш?

— Чому ти прийшов?

Посмішка сповзла з його обличчя. Ас опустив руку з закривавленою серветкою мені на коліна і зустрів мій погляд. Від того, що я побачила в його очах, пульс застукав навіть у голові.

— Невже ти дійсно думала, що я залишу тебе в іншому світі одну?

Я звузила очі, не довіряючи надії.

— Крістіан сказав тобі, куди ми відправилися?

Він нахмурився.

— Ні.

— Ти не довіряєш йому? Думаєш, що він може мені зашкодити?

Асгейр вже відкрив було рота, але відволікся, щоб замінити серветку для мого носа чистою. Попередня промокла наскрізь, але кров уже потроху зупинялася. Весь цей час я не відводила погляд, тому помітила на його обличчі боротьбу. Коли він підняв на мене очі знову, на губах воїна заграла невесела посмішка.

— Я нікому не можу довірити твою безпеку. Пробач мене за це, Єво, але я надто довго живу на світі. Деякі поняття і звички вкоренились так глибоко, що я їх вже не позбудуся.

Дуже хотілося розпитати, що саме він має на увазі, та сил вести довгі бесіди не було. Тому я лише кивнула, показуючи, що не серджуся. Зрештою, він зупинив мене саме тоді, коли я знову втратила контроль над силою.

До речі, чому мене не зупинив Крістіан?..

— Повертаймося додому? — тихо спитав Асгейр. Його долоня перемістилася мені на щоку, а великий палець вже знайомим жестом ніжно погладив шкіру.

Додому. На мене чекав новий дім. Новий світ. Пора було прощатися зі старим. Я нарешті усвідомила, що мені у ньому завжди було тісно, тому й зачепитися не виходило. Я була здатна на більше.

— Повертаймося, — прошепотіла я.

Тепла посмішка Аса прогнала останні сумніви.

Звівшись на ослаблі ноги, я притулилась до свого воїна. Після дня розлуки, його турботи і книги, яку він приніс, думаючи про мене, між нами щось змінилося. Це щось об’єднало нас ще сильніше.

В повній темряві я не бачила обличчя Аса, тому зніяковіла. Він же сміливо підступив ближче і пригорнув мене ближче.

Він не просто збирався перенести мене до порталу. Вперше це були обійми, а не просте стискання долоні. Я теж обхопила руками його торс і приклала голову до міцних грудей. Заплющила очі.

— Асгейре? — прошепотіла я.

— Що?

— Дякую.

Чоловічі губи торкнулися краєчка мого вуха, коли він прошепотів:

— Немає за що, бібліотекарко.

Я всміхнулась і відчула, як підлога зникає з-під ніг.

То втрачаючи свідомість від виснаження, то знову приходячи до тями, я відчувала, як Асгейр ніс мене на руках в потоці сили Іггдрасілю. Спалахи живого світла огортали нас з усіх боків, але я не боялася. Я знала, що Асгейр мене не відпустить.

***

Прийшла до тями я, вже лежачи на ліжку. Крізь пітьму і спокій прорвалися перші звуки. Я хотіла зіщулитись, сховатися від них, але не могла поворухнутися.

Звуки залунали голосніше. Я опиралася, чіпляючись за стан невагомості, але темрява невпинно розсіювалася. Потроху я поверталася в реальний світ.

Розплющивши очі, якийсь час я лежала, примружившись. Світло сонця, схованого за блідими хмарами, падало на обличчя, проганяючи морок. Нарешті, призвичаївшись, я повільно відірвала погляд від дерев’яних балок попід стелею і повернула голову набік.

Отже, я знову в лазареті.

Різкий запах лікувальних трав і настійок увірвався у ніздрі. Сусіднє ліжко явно хтось займав, але зім’ята постіль була порожня. І тут я згадала, хто мав лежати поруч.

Стрепенувшись, я хотіла сісти, але стіни затанцювали перед очима. Тихо застогнавши, я постаралась розслабитися, лише силою волі змушуючи себе не скрутитися в клубок. Віддихавшись, підняла лише голову.