Розділ 13.2

Туман. Чорний і густий, мов безмісячна ніч. Я задихалась від відчуття, що він висмоктує з мене всі сили. З кожною миттю я слабшала, а навколо не було нікого, хто міг би допомогти.

Голова запаморочилася. Хотілося впасти на коліна, але під ногами не було ні землі, ні підлоги. Зрадницька слабкість розтікалася по венах, поколюючи, мов тисячі голок.

— Допоможіть, — прошепотіла я онімілими губами.

Туман поглинав звуки, не дозволяв їм поширитися. Думки плуталися, а перед очима затанцювали білі плями. Я розуміла, що ще трохи, і втрачу свідомість. Тому, запанікувавши, зажмурилась і з останніх сил крикнула:

— Асгейре!

Важкі руки стиснули мої плечі. Я смикнулась, але вони не відпустили, і я налякано закричала знову.

— Єво! Прокинься!

Руки струсили мене з такою силою, що голова смикнулася вперед-назад. Відчувши, що знову можу дихати, я судомно втягнула повітря в легені.

— Єво! — продовжував кликати наполегливий голос.

Розплющувати очі було страшно, але свідомість потроху яснішала. Я відчула, що сиджу на чомусь м’якому, а руки продовжують утримувати мене за плечі. Хтось метушився поруч, до вух долинали стривожені перешіптування.

Наважившись, я розплющила очі й здивовано відсахнулася.

Мене тримала Нора. Це її руки лежали на моїх плечах, її голос витягнув мене з жахіття.

— Що сталося? — тремтячим голосом прошепотіла я.

Валькірія хмурилась, а Луїза за її спиною не зводила з мене підозрілого погляду. Вони обидві були в довгих нічних сорочках, як і я, а за вікном досі була ніч.

— Інгрід повернулася, — повільно, ніби зважуючи кожне слово, мовила Нора. — Ми подумали, що тобі варто піти до неї.

— Чому вона не тут? Де вона?

Струсивши головою, я прогнала залишки туману. Нора відійшла подалі і перезирнулася з Луїзою. Та стиснула губи і перевела на мене напружений погляд.

— Вона в лазареті.

По голосу Луїзи неможливо було щось прочитати, та й у мене не було на це часу.

Інгрід в лазареті? Це означає...

Поспіхом переодягнувшись, я помчалася до лісу, але різко зупинилась на узліссі. Переді мною простиралася темна ніч. На небі не було ні хмаринки, але тонкого серпика Місяця і зірок було недостатньо, щоб освітити густий ліс. Нічна прохолода і легкий вітерець оповили мене з усіх боків.

Від однієї думки про те, щоб зайти туди, по спині пробігли мурашки пережитого уві сні жаху — липкого і жадібного. Здавалося, він тільки й чекав, поки я залишуся одна.

Переноситись одна я боялася — Асгейра поруч не було, щоб допомогти, в разі чого. Тому, розправивши плечі, зробила перший крок. Потім другий, третій.

Я пам’ятала застереження Асгейра й Інгрід не ходити в ліс вночі, але вибору не лишалося. Що, як Інгрід не доживе до ранку? Що, як їй потрібна допомога? Я не могла лишити її одну.

Ноги самі несли мене вперед. Тренування Аса нарешті давали плоди — ще ніколи я не бігала так швидко. Ліс, здавалося, розступався переді мною. Світляки, що невідомо звідки тут взялися, кружляли довкола стежки, немов німі поводирі. Крони дерев чомусь не здавалися такими густими, як ще зранку — крізь них пробивалося світло нічного неба, розганяючи пітьму. Невидимі чудовиська гарчали десь вдалині, але не наближались, навіть коли я зупинялася, щоб віддихатись.

Дорога через ліс зайняла не більше десяти хвилин. Захекавшись, я озирнулася на темні дерева позаду і раптом помітила темну постать. Світла зірок і Місяця вистачило, щоб вихопити його кожух, густо вкритий листям і мохом, і оленячі роги на голові. Обличчя істоти зеленуватого кольору вкривали старечі зморшки.

Лісовик.

То ось чому на мене ніхто не напав... Хранитель лісу допоміг мені безпечно пройти крізь свої володіння.

Я відкрила було рот, щоб подякувати, та він уже зник серед дерев. Я ще трохи постояла, видивляючись його, але врешті-решт рушила до школи. В одному з вікон на першому поверсі тьмяно горіло світло, тож я поспішила туди.

Увірвавшись в лазарет, я одразу помітила Інгрід. Вона лежала на одному з десятка ліжок, а біля неї на грубій приліжковій тумбі мерехтіла самотня свічка. Очі подруги лишалися закритими.

Біля неї горою височів Гуннар. Зачувши мої кроки, він різко розвернувся, напружившись. Щойно я ступила на поріг, він схопився за сокиру на спині, але, впізнавши мене, полегшено зітхнув і знову розслабився. Поки я наближалася на ослаблих ногах, Інгрід не ворушилася.

— Що з нею? Вона жива? — тихо спитала я, нажахано роздивляючись подругу.

Біле волосся Інгрід розтріпалося. Деякі пасма злиплися від вже засохлої крові. Її й так бліде обличчя зараз зовсім побіліло. Повні губи, що так любили посміхатися, потріскались, а куточки опустилися. Але й це було не найгіршим.

Гірше за все було бачити білу сорочку, в якій вона вирушила зранку на завдання. Тонка ковдра вкривала Інгрід вище грудей, але навіть вона не могла приховати тканину, розірвану на шматки і повністю просякнуту багряною кров’ю. В порізах вгадувалися сліди величезних пазурів.

Я здригнулась, згадуючи кігтисту лапу на власному плечі.