Розділ 12.2

За кілька хвилин ліс дійсно закінчився — в прямому сенсі слова. Коли останні дуби, в кронах яких шелестів вітер, лишились за спиною, я вражено охнула.

Ми стояли на краю скелястого урвища. Від краю лісу до обриву було не більше десяти метрів, а внизу вирувало безкрайнє темно-синє море. Високі хвилі билися об скелі далеко внизу, намагаючись розбити міцне каміння.

Заворожена суворою красою природи, я зробила перший крок вперед. За ним другий. З кожним кроком серце билося все сильніше. Дух перехоплювало від сили — не магічної, а такої, якою я насолоджувалася і вдома. Цей маленький клаптик землі на краю Асгарду був місцем, де можна було побути собою.

Сонце повільно хилилося до горизонту перед нами, розфарбовуючи і землю, і ліс, і воду в вогняні відтінки. Я присіла, схрестивши ноги, неподалік від краю просто на суху землю.

Асгейр опустився поруч. Він не дивився на мене, спостерігаючи за морем. Я замилувалася його профілем — чорним волоссям, яке безжально куйовдив вітер, виразними бровами, носом з горбинкою і м’якими на вигляд губами. Лінія щелепи пом’якшилася, коли ці губи зігнулися в насмішливій посмішці.

Я відвернулася, спіймана на гарячому, але рука Аса раптом накрила мою долоню, що вільно лежала на колінах. Великий палець пройшовся по кісточках, коли він сказав:

— Це моє улюблене місце в Асгарді.

Стиснувши чоловічі пальці, я вдячно кивнула. Ми продовжили спостерігати за сонцем, що з кожною хвилиною все більше червоніло. Червоним ставали і наші руки. Наші обличчя. Все навколо стало багряним, поки ми сиділи пліч-о-пліч, не озиваючись і словом.

Я чекала і боялась водночас моменту, коли сонце торкнеться води. Знала, що це стане кінцем нашого вечора. І розуміла, що ще не хочу повертатися в дім валькірій. Не хочу йти від нього.

— Можна я буду іноді приходити сюди? — тихо спитала я.

— Для того я й показав тобі це місце, — озвався Асгейр.

Боковим зором я бачила, як він повернувся до мене. Бачила, як він вивчав моє обличчя так само, як раніше робила я. Відчувала його, як ніколи нікого раніше. Я не знала, чи це тому, що він був моїм охоронцем. Чи тому, що Асгейр був сином самого Одіна і наполовину богом. Чи тому, що жадала його уваги, як квітка в посуху — краплю води.

— Єво, — пролунав тихий голос, пробиваючись крізь шум води внизу. — Поглянь на мене.

Я задихала голосніше. Мене розривало на шматки. Я боялась залишитися з розбитим серцем, якщо подивлюсь, але не менше — зробити помилку, якщо не дозволю собі хоч шматочок щастя. Так само, як тоді, в десять років, коли я так і не спробувала святковий торт на день народження.

Повільно, немов уві сні, я повернула голову. Наші погляди зустрілися. Асгейр не відводив від мене очей, які зараз, у світлі останніх сонячних променів, здавалися зовсім світлими. Я зазирнула в них з острахом спіткнутися, але знайшла стільки підтримки й ніжності, що більше не змогла відвернутися.

— Я буду з тобою, що б не сталося, — просто сказав Асгейр.

Я проковтнула слова про Посвяту, щоб не псувати настрій нам обом. Натомість просто кивнула. Обхопивши мою долоню, другою рукою він потягнувся і прибрав за вухо пасма, що знову вислизнули з коси і якими тепер грався вітер. Мозолиста долоня огладила краєчок мого вуха, розпалюючи тепло глибоко всередині.

— Я теж буду з тобою, що б не сталося. 

Я боялася, що несамовитий вітер вкраде мої тихі слова, але Асгейр почув. Я могла заприсягтися, що побачила в сірих очах блискавку, коли його рука перемістилась мені на потилицю, притягуючи ближче.

Я не пручалась. Навпаки, я й сама нахилилась вперед, більше не в силах чекати. Незважаючи на туманне майбутнє, яке чекало нас попереду, я потягнулася назустріч.

Щойно наші губи зустрілися, мене ніби вдарило блискавкою — тією самою, що ховалася в Асгейрі. Він теж щось відчув, бо, рвучко видихнувши, відпустив мою долоню і обійняв за спину, притягуючи ближче до себе. Мої руки тремтіли, коли я обвила його шию, цілуючи.

Я відчувала магію — у собі, у ньому, навколо нас. Вона сколихнулася в повітрі від сили почуттів. Відчувала тепло Асгейра і міць його рук, що обіймали мене так ніжно. Чула, як гучно билося його серце, немов намагалось щось мені розповісти. Так само, як моє — йому.

Десь позаду так само шелестіло листя в лісі, внизу шуміло море, але ми не зважали ні на що, загубившись одне в одному.

Пізніше, притягнувши собі під бік, щоб я не змерзла, Асгейр тримав мене в обіймах, поки сонце остаточно не сховалося за обрієм. Лише тоді він допоміг мені встати на ноги і переніс до галявини перед домом валькірій. Я відчувала таку ейфорію, що не зважала ні на зацікавлені погляди інших воїтельок, ні на обурене обличчя Луїзи, що сиділа біля багаття серед дівчат.

Я збиралася стати сильною і щасливою. Жити повним життям, не ховаючись від наслідків.

Я збиралася стати валькірією.