Розділ 9.2

Примружившись і утримуючи його погляд, я підняла голову вище. Навпомацки знайшла край сорочки і потягнула його вгору. В очах Асгейра заклубилися темні хмари. Повільно, не поспішаючи, тканина піднімалася все вище й вище, аж поки я не стягнула її через голову. На щастя, на мені була ще майка, яку я знайшла серед нових речей.

Звільнившись, я знову зустріла погляд воїна. Він, не відриваючись, дивився мені в обличчя. Наполовину із захватом, наполовину з задоволенням.

— Готово, — заявила я, стиснувши сорочку в руці.

Губи воїна смикнулися, ніби він стримував посмішку.

— Тоді починаймо.

Наступні дві години я бігала, стрибала, присідала і робила випади. Асгейр поруч робив те саме, показуючи мені, як виконувати вправу і виправляючи, якщо було потрібно. Коли ми перейшли до віджимань, моє тіло вже трусилося від напруги.

Асгейр, спостерігаючи за мною, хмикнув.

— Ось ми й знайшли твоє найслабше місце.

Замість відповіді я впала обличчям просто в землю. Руки не витримали й трьох віджимань. Над головою почувся гуркотливий смішок, перш ніж мене схопили під руки, мов кошеня, і поставили на ноги. На губах Асгейра грала посмішка, поки він витирав мій ніс і чоло від пилу.

— Думаю, на сьогодні досить.

Наблизившись до сумки, яку залишив під огорожею, він дістав шкіряну флягу і простягнув мені. Довелось постаратися, щоб не кривитися при кожному кроці — м’язи пульсували, проте з кожним кроком ставало все легше. Тим не менш, я знала, що завтра все буде боліти.

— Дякую.

Ковтнувши води, я повернула флягу Асгейру. Одягнувшись, ми вийшли з майданчика разом. Я вже починала звикати до того, що цей суворий, але дбайливий воїн поруч. Я хотіла, щоб так було й далі, і від цього почуте від богині пророцтво озивалося більшим болем.

Асгейр вже звично мовчав. Схоже, він був не з балакучих. Я ж, знову відчувши на собі погляд хранителя лісу, засопіла.

— Невже лісовик тепер постійно буде за мною стежити?

Всміхнувшись, Асгейр скосив на мене очі.

— Можливо, ти йому подобаєшся. Ось він і ходить за тобою.

Моє обличчя витягнулося від жаху, і він розсміявся.

— Якщо хочеш з ним подружитися і перестати боятися, пригости його чимось смачним.

— І все? — здивувалась я.

— Все.

Завтра же принесу до лісу щось зі сніданку.

Помітивши, що я досі засмучена, Асгейр зупинився і перегородив мені шлях на стежці.

— Що з тобою? Ти ніби налякана.

Зітхнувши, я втупилася у вишивку на його сорочці — сьогодні чорній. Вона так пасувала до темного волосся Асгейра, що я ніяковіла дивитися йому в обличчя.

— Сьогодні у мене було перше заняття з Олафом.

— Так, і?

Поки я розповідала, що напророчила мені Вьор, він хмурився все більше, але не перебивав. Зрештою, коли я закінчила, Асгейр обережно підчепив моє підборіддя і підняв, змушуючи зустріти його погляд.

— Який сенс мене тренувати, якщо я все одно помру? — прошепотіла я, вдивляючись у темно-сірі очі воїна.

— Тренуватися завжди є сенс, — несподівано м’яко відповів він.

Великий палець погладив мене по щоці, коли він додав:

— Не здавайся так легко. Пророцтво — це не точний прогноз. Майбутнє розділене на безліч стежин, і ми самі вибираємо, по якій іти. Воно може змінитися. Ми можемо його змінити.

На очі навернулися сльози. Я не знала, від чого — від підтримки Асгейра, його ніжності чи того, що він не відмовився від мене ні п’ять років тому, ні зараз. З ним я почувалася сильнішою.

Прогнавши сльози, я кивнула. Він наостанок ледь відчутно провів пальцем по моїй вилиці, перш ніж прибрати пасмо, що вибилося з коси під час тренування, за вухо.

— Раніше ти завжди ходила з розпущеним волоссям.

Він пам’ятає такі дрібниці?

— Хіба не так повинна виглядати валькірія? — гірко всміхнулась я.

Нічого не відповівши, Асгейр звільнив мені шлях, і ми пішли далі. Хмари потроху розходилися. Сонячні промені прошивали крони лип і дубів навколо нас, зігріваючи землю. То тут, то там росли дивної, немов викривленої форми квіти пурпурового і рожевого кольорів, шукали поживу білки. Дятел, сховавшись між гіллям, відбивав стаккато по корі липи.

Я не могла перестати розглядати усе навколо. У моєму світі все було так схоже, проте все одно трохи інакше. Тут тварини здавалися розумнішими, і навіть рослини ніби мали власний розум. Не кажучи вже про лісовика, що так і йшов за нами.

— Чим ти займався на Землі, коли я зникла на п’ять років?

Воїн скривився, немов цей факт наніс йому особисту травму, але відповів:

— Шукав тебе.

Очевидно.

— Я маю на увазі, як ти жив? — не здавалась я. — І чому не повертався в Асгард?

З хвилину він мовчав. Коли я вже подумала, що він не відповість, Асгейр подав голос знову: